— Ми вже знаємо, хто ти. Кумак — довгих літ йому біля Рооґа! — перш ніж піти, згадував про тебе. Ти — Мадаґ.
Останньої ночі Кумак зібрав нас у своїй кімнаті й розповів історію Моссани. Я була наймолодшою з-поміж дружин. До мене доходили історії з того часу, коли я ще не народилась або коли ще була дитям. Історії про історію кохання, гніву, шаленства й ревнощів між Кумаком, його зниклим братом-близнюком і Моссаною, божевільною, яка жила під манговим деревом біля цвинтаря. Фактично я виросла на цих історіях. У нашому селі її переповідали старійшини. Версій було чимало. Часом вони суперечили одна одній. Хтось твердив, ніби Моссана вийшла за Кумака, але зрадила його з близнюком. Тоді Кумак убив брата, а Моссана втратила розум. В інших версіях наголошували на тому, що Моссана сама вбила брата Кумака, щоб той не розповів близнюкові про походеньки дружини. Були й чутки про те, нібито Ассан Кумак, брат-близнюк нашого Кумака, пішов на війну й не повернувся, що довело до сказу Моссану, яка кохала його, а не Кумака. Та всі ці версії об’єднувало одне: у певний момент вони всі вказували на існування дитини. Дитини, яка не вижила й призвела до шалу та розриву. То казали, що батько — Усейну Кумак, то твердили, що це його брат. Усе дитинство я слухала ці історії.
Кумак попросив моєї руки в 1957 році. Мені був двадцять один рік, а йому — шістдесят дев’ять. То був дуже поважний пан. Мудрагель, до якого ходили за порадами. Стати йому за дружину вважалося за велику честь. Я стала його третьою дружиною. Першій, Курі, тоді було тридцять. Другій, Нґоне, двадцять чотири. Після мене, через два роки, у 1959-му, він одружився на Тенінґ. Однак у 1960-му Тенінґ померла, давши життя Маремі Сізі. Усе це я розповідаю з однією метою: ти маєш розуміти, що всі дружини Кумака увійшли в його життя значно пізніше серединної межі його життя. Ще до появи нас усіх у нього було життя, і в цьому житті була жінка — Моссана. Ми не знали, що тоді насправді відбулося. Навіть Кура була надто юною, коли відбувалась історія з Кумаком, його братом і Моссаною. Вона знала не більше за нас. До тієї ночі, як Кумак нам усе розповів, були тільки чутки. Та й він не став удаватись у деталі своїх стосунків з Моссаною. Однак сказав, що кохав її, а Моссана віддала перевагу його братові. Завагітніла від Ассана незадовго до того, як той подався воювати до Європи. Певно, він там помер, бо більше не повертався. Народилося дитя. Мадаґ. Еліман Мадаґ Діуф. Кумак виховував його як сина. Разом з Моссаною. А в 1935 році (я тоді ще не народилася) Мадаґ також подався до Франції — отримувати освіту. Невдовзі він перестав писати, ніби хотів порвати зв’язок із родиною. Думали, він помер. Його мати збожеволіла від цієї невідомості. Вона роками жила під манговим деревом, а потім встала й пішла. Її більше ніхто не бачив. Саме тоді почалася друга частина життя Кумака — він опинився сам. Ось що він розповів нам на смертному ложі.
Маам Діб замовкла. Я не став їй казати, що все це мені вже відомо від Сіґи Д., і, можливо, я знаю більше деталей. Однак перебивати її я не хотів. Краще, щоб вона розповідала по-своєму, у своєму ритмі. І за кілька секунд вона повела далі:
Потім Кумак сказав, що минулої ночі мав видіння. Бачив повернення Мадаґа. «Він повернеться через кілька років після моєї смерті, — повідомив він. — Прошу, прийміть його, дозвольте йому вас вести. Він старший за кожну з вас. Навіть за тебе, Куро. Слідуйте за ним, слухайтесь його — гадаю, його голова мудріша за мою. Щодо мене, то я спілкуватимуся з ним у спосіб, недоступний для вас, коли вже буду в іншому світі. У жодному разі не розпитуйте його про те, що він робив, де був, чому не приїжджав. Поки сам не розповість — не питайте». Ось що радив нам Кумак із приводу Мадаґа. Після цього він пірнув у ніч.
Після смерті Кумака Сіґа поїхала й уже не поверталась. Часом до нас долинали чутки про її життя в Дакарі. Жахливі, ганебні чутки. Ми хотіли забрати її додому. Але Кумак заборонив нам силувати її до чогось. Якщо захоче, сама повернеться. Не знаю, чи бачив він майбутнє Сіґи, однак про неї Кумак завжди говорив жорстко, із суворим виразом обличчя. Сіґа так і не повернулася. А ми тут, у селі, продовжували жити, очікуючи на провіщене Кумаком повернення Мадаґа.
Минуло шість років. Прийшов той день, коли ми були на цвинтарі. Повернувся Мадаґ — вбраний дуже просто, як і всі старі люди в нашому краї. З речей він мав лише бананку, яку носив через плече. Кура сказала, що нам було відомо, хто він такий, що ми чекали на нього. Більше ми в нього нічого не запитували. Він подякував, а потім додав, щоб ми йшли й що він скоро буде вдома (Мадаґ досі пам’ятав дорогу до дому, де виріс). Тож ми повернулися. Дорогою жодна з нас і слова не мовила. Та всі троє гадали, що ж буде далі, що робитиме Мадаґ, чого захоче від нас, що казатиме нам, про що ще ми дізнаємося.