Выбрать главу

Він прийшов через дві-три години. Запитав, у якому стані кімната дядька. Йому відповіли, що її не торкалися — це було одне з останніх прохань нашого чоловіка: ніхто не мав торкатися нічого, а заходити можна було час від часу лише щоб прибирати, однак усі речі мали залишатися на своєму місці до дня повернення Мадаґа. Тож він розташувався в кімнаті Кумака у великій окремій хатині — он вона, біля човна, який ти розглядав. Відтоді то була кімната Мадаґа. Він розпочав нове життя — життя з нами. Не знаю, який то був етап його життя — десятий чи сотий. Здавалося, що, перш ніж повернутися, Мадаґ прожив чимало життів. І про жодне з них ми нічого не знали.

Спершу ми побоювалися, що він виявиться складною людиною. Та ми помилялись: жити з Мадаґом було просто. Усі відразу стали його шанувати. Звісно, селом ширилися чутки про його минуле. Але загалом до нього ставились, як до видатної людини. То був справжній мудрагель. Його знання, обізнаність зі світобудови, досвід у видимому і невидимому світах, його дар підняли його на рівень духовного авторитета. Мадаґ був гідним послідовником Кумака. Наші діти — його кузени й кузини — кликали його Маамом. Справді, за віком він був їм за діда. Мадаґ майже одразу взяв на себе всі дядькові справи. Уранці він проводив містичні консультації у своїй кімнаті — після кількох див (переважно зцілень) його слава швидко поширилася селом. Після обіду під оцим деревом він ремонтував або в’язав рибальські сіті.

Він був небалакучим, однак утішити міг. І все ж ми бачили, що в серці своєму спокою він не мав. У його мовчанні я відчувала багато болю. Гіркі спогади. Ми всі це відчували. Та жодна з нас не наважилася розпитувати його. Ми пам’ятали наказ Кумака. До того, дивлячись на Мадаґа, ми розуміли, що запитання про зникнення ранили б його. Нам було невідомо, через що він пройшов. Він так довго був у вигнанні — майже півстоліття! — що здавалося, ніби залишив там, далеко, частину себе. Усі, кого він знав і любив до його від’їзду, померли. Тож питати його, де був весь цей час, означало б нагадувати йому, що він утратив. А отже, дорікати йому відсутністю. Тож ми воліли мовчати.

Заборонив він нам дві речі. По-перше, заходити до кімнати, коли він там був, а двері були зачинені. Друга заборона стосувалася книжок. Він категорично не хотів бачити книжки вдома. Допускав, щоб вони були, але жодна не мала потрапити йому на очі. Ті, хто хотіли читати, змушені були робити це у своїх кімнатах, за межами маєтку або коли Мадаґ був відсутній. Увесь час, поки він тут жив, жодного разу не підійшов до школи зі страху побачити книжку.

Якось Латев, моя остання донька — це вона зустріла тебе, коли ти прийшов з Нде Кіран, — втомилась і забула під оцим деревом дві книжки, які задали прочитати в школі. Мадаґ вийшов зі своєї хатини й побачив їх. Я стояла трохи віддаля, у глибині двору. Зауваживши Мадаґа біля стільця, на якому Латев залишила книжки, я відразу збагнула, що сталося. Він тремтів. Перш ніж я встигла щось зробити, він схопив одну із книжок. Другою рукою відчепив з пояса невеличкий ніж. Мадаґ завжди носив його з собою й використовував, щоби лагодити сіті. Отож, він вийняв ніж і порізав книжку. Він міг би й руками її розірвати, і все ж використав саме ніж. Спершу він проштрикнув книжку, потім став кремсати. І сторінки, і палітурку. Він робив це поволі, не кваплячись. Та кожен його жест був просякнутий звіриною жорстокістю. А як він мовчав, то було ще страшніше. Мадаґ знищив книжку в повній тиші. Ми чули лише, як дерся папір. Подвір’я швидко наповнилося нашими рідними. Вийшли діти. Вийшли Кура і Нґоне. Але ніхто не наважився втрутитися. Ми закам’яніли від жаху. Тільки й могли, що витріщатися. Таке ми бачили вперше. А він нас не помічав. Його очі наповнились кров’ю й бачили тільки книжки. Отже, він знищив першу книжку, взяв другу. На неї чекала та ж доля. Клапті паперу падали на землю, немов листя з дерева. Вони утворили білий килим під ногами Мадаґа. Він тремтів, однак рухи його були точні й сильні. Це тривало цілу годину.

Роздерши останню сторінку, Мадаґ довго стояв, похнюпившись. Він шумно дихав, ніби після значної фізичної праці. Потім підвів голову й побачив нас — а ми побачили, що він плакав. Не зронивши ні слова, з перекошеним від люті чи болю обличчям, він повільним кроком, ледве тримаючись на ногах, повернувся до себе. Потім замкнувся й майже два дні не виходив. А оскільки Мадаґ заборонив наближатися до своєї кімнати, коли він там перебував і двері були зачинені, то ми не наважувалися навіть їжу йому носити.