Коли він нарешті вийшов, то був такий, як завжди, і життя повернулося до звичної течії. Латев хотіла попросити в нього пробачення, та він випередив її й сказав, що вибачень не потребує. Навпаки, він сам вибачився і дав їй гроші, щоби купила знищені книжки. Ясна річ, відтоді ніхто більше не забував у дворі ані сторінки. Ми не питали, звідки взялася така ненависть до книжок. Лише здогадувались, що це якось було пов’язане з подорожжю до білих тривалістю п’ятдесят років.
Щовечора він ходив на цвинтар. Спершу довго стояв перед могилою Кумака. Потім сідав під великим манговим деревом, де, як казали, любила сидіти його божевільна мати. Там він лишався довго, тоді повертався до себе. Однак траплялися ночі, коли він проводив там ніч — на цвинтарі чи перед ним. Можеш уявити, який ішов поговір: казали, ніби Мадаґ — чорний маг, що вночі він ласує людськими душами.
Однієї ночі, коли він повернувся раніше, ніж зазвичай, уся родина зібралася на подвір’ї. Він приєднався до нас, сів і заговорив. Ніколи не забуду його слова. Я й досі здригаюся, коли згадую його сповідь.
Мадаґ мовив: «Знаю, ви гадаєте, що ж я роблю вечорами на цвинтарі. Я вам скажу: молюся за дядька, за батька, за втрачених друзів, за маму. Особливо за маму. Щоб вона простила мене. Мені не вдається її побачити. Однак я всюди її шукав: у місцях видимих і невидимих. Шукав її серед часу. І не знайшов. Здається, вона взагалі не існувала. Сподіваюсь, мої молитви долинуть до неї. Вона має мені пробачити. Будь ласка, ви всі — моліться за мене! Моліться за те, щоби Моссана мені пробачила».
Ось що сказав Мадаґ. Тоді я зрозуміла, що він, хоч і був мудрагелем, богом не був. Мадаґ був людиною. Він жив серед болючих споминів і з запитаннями, відповідей на які не знаходив. Його було шкода. Оце і є людина: істота, яку можна пожаліти.
Маам Діб знову замовкла. Тієї миті мені здалося, що вона молилася за Мадаґа. Спостерігаючи за нею, я подумав: ця жінка знала — і розуміла — Елімана Мадаґа значно краще за мене. І не тому, що знала його особисто та прожила з ним багато років (кількість років не має жодного значення), але тому, що на коротку мить вона мала доступ до всього: його відчуття провини, слабкості, самотності, потягу й смутку. Оскільки я уважно читав книжку Елімана, то від початку вважаю, що його таємниця полягає все ж у царині літературній; вона конче пов’язана з «Лабіринтом жорстокості» і книжкою, яку він мав написати після нього. Загадку автора я пов’язував з його письмом, а лакуни в його біографії бачив крізь пристрасні окуляри письменника. Невже вони так викривляють реальність? Хтозна, може, немає чого шукати в літературі? Бо вона — мов труна; підозріла чорна й блискуча труна, у якій, можливо, немає тіла. Сіґа Д., Мусімбва, Беатріс, Станіслас, Шериф, Аїда, а тепер і Маам Діб — усі вони вони казали мені про це або натякали на це впродовж останніх тижнів. А може, і сам Еліман Мадаґ намагався мені це пояснити, відколи я стежу за ним. Утім, якщо це так, то робить це він через туманні знаки, ледве помітні крізь гущину часу, який розділяє нас. Раптом я відчув сум. Маам Діб, тим часом, повела далі:
Кура померла сімнадцять років тому, Нґоне пішла за нею через сім років. Я залишилася з Мадаґом сама. Ті, кому його історія була невідома, вважали його моїм чоловіком. Нас це дуже потішало. Десять останніх років свого життя Мадаґ не ремонтував рибальські сіті. Лише консультував по ранках. Після обіду він ішов на річку й гуляв уздовж берега. І до останніх днів ходив на цвинтар і сидів під манговим деревом. Приблизно за місяць до смерті він згадав про тебе. Сказав, що приблизно через рік після його відходу хтось прийде й розпитуватиме про нього. Імені він не знав. Просто попросив прийняти цю людину.
— І все? Більше нічого не додав?
— Він не знав, чи ти залишишся надовго. Однак благав мене прихистити тебе на стільки днів, на скільки ти захочеш, щоби ти здійснив те, що маєш здійснити.
— Він не пояснив, про що мова?
— Ні. Та й я не дуже воліла знати. Однак гадаю, що тобі це відомо.
Я трохи помовчав, а тоді відказав:
— Авжеж.
— Тоді я сказала все.
— Заждіть: а як він помер?
— Як помер? Дуже тихо — у сні. Завершив усі справи, помолився, зцілив останніх пацієнтів. Благословив наш будинок і всі інші будинки в селі. Потім заснув. Гадаю, йому було більше ста років. Ми поховали його на місцевому цвинтарі, поруч із Кумаком. Їхні могили схожі, як близнюки.