Найімовірніша гіпотеза — аналогія. Кровожерний Цар — це сам Мадаґ. Влада, якої Цар прагне — це книга, яку пише Мадаґ. Щоб отримати владу, Кровожерний Цар слухає віщунів і знищує старий світ, живою метафорою якого є старі піддані його царства. Зважаючи на долю Мадаґа, цей старий світ є світом його дитинства та всіх, хто його населяє: Усейну Кумак, Ассан Кумак, його мати, Моссана. Аби зміцнити владу, Кровожерний Цар мусить убити минуле. Заради книги Мадаґ забув своє минуле.
Тобі все зрозуміло: формальна композиція «Лабіринту», плагіат, запозичення — усе це не в змозі заступити істину, яку відчуваєш серцем. А серце Мадаґа, істинний сенс його твору — це історія останньої жертви людини: щоб досягнути абсолюту, вона вбиває власну пам’ять. Однак, щоб знищити остаточно, мало убити; і ця людина — байдуже, про кого йдеться, про Кровожерного Царя чи про самого Мадаґа — забула: душі, які вважають, ніби втекли, насправді біжать за минулим і зрештою натрапляють на нього в майбутньому. Минулому немає куди квапитися, воно терпляче чекає на перехресті майбуття; саме там воно відчиняє перед людиною, яка вважає, буцімто втекла від нього, в’язницю з п’яти камер: безсмертя зниклих, вічності забутого, фатуму провини, супроводу самоти та рятівного прокляття коханням. Після довгих років утечі Мадаґ це нарешті збагнув. Він зрозумів, що «Лабіринт жорстокості» не тільки не поклав край його минулому, а й повернув його, автора, до нього. Тому він і повернувся сюди.
Принаймні так ти нині тлумачиш цю книжку.
Ти закриваєш її й кидаєш втомлений погляд на занурений в морок цвинтар. На мить тобі здається, що ти заздриш мертвим. А тоді ти виходиш і повертаєшся до Mbin Madag.
Надворі тихо. Латев, напевно, давно вже спить. Ти йдеш до відведеного тобі помешкання. Цієї миті, залишившись на самоті, ти думаєш про Сіґу Д.: кілька десятиліть тому вона так само стояла перед цими дверима, збираючись із силами, щоб почути останній завіт Усейну Кумака. Ти пригадуєш опис кімнати, почутий в Амстердамі: бруд, сморід, гниття. Чи воно й досі так? Але ти розумієш, яка це дурість. І заходиш.
Кімнату освітлюють два великих ліхтаря: перший стоїть ліворуч, на підлозі біля ліжка, другий праворуч, на невеличкому бюрі. Звісно, ніякого смороду ти не відчуваєш. Навпаки, тебе зустрічає вишуканий аромат ладану — певно, кадильницю прибрали звідси кілька годин тому, та вона залишила по собі м’який стійкий дух. Ти дивишся на солом’яну стріху, яку підтримують товсті бруси, що сходяться в центрі. Поряд із входом — великий глиняний джбан. А бляшаний горщик лежить догори дном. Ти не можеш позбутися дурної думки про те, що це ж той самий горщик, у який плював Усейну Кумак! На обмазаних глиною стінах висить магічне приладдя попередніх мешканців хижки: рожки, намиста із мушель-каурі, мачете, шкура невідомої тобі тварини, торбинка, затягнута червоною мотузкою, з якої звисають амулети.
Ти підходиш до бюра, на якому стоїть лише невеличка дерев’яна шкатулка без кришки. Усередині ти бачиш великі голки, бобіни з волосінню, котушки з дротом, леза, два ножички — усе необхідне, щоб лагодити рибальські сіті.
Ти сідаєш на ліжко, довго роззираєшся й думаєш: хай тобі грець, я ж бачу те саме, що й він бачив, коли сидів на своєму ліжку! Ти довго сидиш у тиші, очікуючи на знак. Нічого не відбувається. Тоді ти підводишся й обшукуєш кімнату — ти не знаєш, що саме шукаєш, якийсь знак, напевно, щось, за що можна вчепитися. Під ліжком — нічого; у шухляді бюра й у шафі — також нічого. Залишається торбинка на стіні. Тремтячи від хвилювання, ти розв’язуєш червону мотузку. І виймаєш великий блокнот у шкіряній палітурці й зі зламаною застібкою. Ось він — знак. Ти розгортаєш блокнот і бачиш складені аркуші. Ти розгортаєш аркуші.
І читаєш лист.
«Пишу тобі уночі, перш ніж заснути востаннє.
Слова, які ти прочитав, навряд чи тебе здивують, хоча, напевно, кілька разів ти зупинявся й згадував мене. Ти вагаєшся читати лист, бо розумієш, що в ньому твоє майбутнє і нещодавнє минуле. Ти розумієш також, що цей лист я адресую і своєму майбуттю.
І все ж ти продовжуєш читати.
Блокнот, який ти тримаєш, містить частину книжки, яку я за всі ці довгі роки так і не спромігся закінчити. Марно я намагався її дописати. Утім, мовчання також було нестерпним для мене. “Лабіринт жорстокості” й шкода, яку він заподіяв мені, усе ж не вберегли мене від слабкості, від прагнення писати. Однак писати в мене не виходило. Цим пояснюється моє болісне ставлення до будь-якої завершеної книжки. У них я бачу власну неспроможність.