Бачу, тепер ти починаєш здогадуватися, чого я хочу й чекаю від тебе.
Мені б хотілося знати, чи приймеш ти мою смиренну молитву — молитву привида з минулого. Чи оприлюдниш ти цей рукопис — принаймні те, що можна оприлюднювати. Мені б так хотілося на власні очі побачити кінець моєї історії — але я втомився. Нині, коли я пишу ці рядки, я досягнув меж здатності бачити. Коли ти дочитуєш це речення, мій зір мутнішає.
Я пишу це речення після тривалої паузи, з важким серцем.
Роками я бачив себе таким, яким я є нині — старим, у цій хижі, за столом, у легкій зажурі. Це видіння я трактував як знак того, що зрештою таки допишу книгу свого життя, книжку, яка прийде після “Лабіринту жорстокості”. Зажуру я пояснював тим, що деякі митці відчувають смуток у мить, коли завершують твір, що довів їх до виснаження. Та я помилявся. Насправді (тільки тепер я це усвідомлюю чітко) у видінні я бачив завершення не книжки, а оцього листа. Журюся ж я не тому, що дописую твір, а тому, що не можу його дописати. Я твір не допишу. Мені сто два роки, мені бракує часу. Бракує майбутнього. Кінець, гідний пророка: жура за майбуттям. Кінець, гідний ясновидця: меланхолійний сум за прийдешнім.
А втім, і в меланхолії можна відшукати щастя. Усе залежатиме від тебе. Оскільки я збираюся увійти в тінь, мене тішить думка про те, що хтось — ти, твого імені я не знаю, хоч і знаю твоє обличчя — прочитає цю книжку і, сподіваюсь, щось знайде в ній для себе. Я не хочу зникати без сліду. Я хочу залишити слід, хай і неповний. Цей слід — моє життя».
Епілог
Спускався морок, річка потроху набувала барви старої міді, немовби сонце розчинялось у воді. Я повільно входив у річку й просувався вперед.
За ці два дні я багато разів перечитав рукопис Мадаґа. Цей текст — не продовження «Лабіринту», а близька до нього автобіографічна оповідь, певними ж сторінками — щоденник. Початок — грандіозний. Спершу мені здавалося, що до рук мені потрапив шедевр. Та через кілька сторінок усе змінилося: автор ніби заплутався, не знаходив правдивої стежки, так, ніби Мадаґ упродовж років, сповнених подій і поневірянь, так і не зумів дотриматися обіцянки, даної на початку. Я з величезним смутком читав деякі розділи — відчувалася зажура письменника колись видатного, навіть великого, який поступово втрачав хист і геній. Гадаю, він швидко збагнув, що з ним трапилося, однак був надто впертий, щоб зупинятися. Подекуди серед безладно накиданих абзаців траплялися мені кілька рядків або ціла сторінка, і я бачив образ, картину, чув музику; і в такі моменти Мадаґ різко підхоплював мене, і я відчував саван, який огортав його тіло. Однак ці шалені сплески лише більш драматично висвітлювали гущину навколишньої літературної ночі — і миттю згасали.
Останні ретельно прописані сторінки датовані вереснем 1969 року. Тоді Мадаґ жив у Буенос-Айресі й збирався до Болівії, де сподівався відшукати людину, за якою двадцять років ганявся по всій Латинській Америці: колишнього есесівського офіцера, такого собі Йозефа Енґельманна. Цей офіцер, перш ніж після війни дременути до Південної Америки, бачився з Мадаґом у 1940-х. Мадаґ писав, що в 1942 році в Парижі Енґельманн затримав і піддав тортурам його друга, Шарля Елленштейна, а потім відіслав бідаху до табору в Комп’єні, звідки євреїв депортували до Маутгаузена[108].
Від 1969 року до його смерті минулоріч — а отже, майже п’ятдесят років, — Мадаґ повертався до свого твору вкрай нерегулярно. Робив чимало нотаток нашвидкуруч, деякі з них розібрати було неможливо. Він сподівався, що легко наспіє Енґельманна в Болівії. Але нацистові багато років вдавалось уникати покарання. Мадаґ нарешті знайшов його аж у 1984 році в Ла-Пасі. Не вдаючись у деталі, він коротко зауважив, що вони звели старі порахунки за «бридких і жорстоких» обставин. Тоді він повернувся в Париж, де жив майже два роки, перш ніж у 1986 році вирушити до Сенегалу. Про другий паризький період життя Мадаґ написав дуже мало. Згадував бар на площі Кліши, куди «кілька разів приходив сам, щоби [від]чути давні часи і дух». Назву бару він не зазначав. Певно, то був «Вотрен». Однак то міг бути й будь-який інший бар на площі Кліши між 1984 і 1986 роками.
Ясно одне: часу Мадаґ не гаяв — як він пише в листі, адресованому своєму майбуттю. Він так ніколи й не оговтався від «Лабіринту жорстокості». Певно, не варто було й намагатися. Можливо, він носив у собі один-єдиний твір — великий і унікальний. Хтозна, можливо, у глибині душі кожен письменник носить одну, головну книгу, фундаментальну, яка конче потребує написання. Цієї ночі я все ясно побачив і осягнув: задля «Лабіринту жорстокості», Мадаґа й залишеного ним рукопису я міг зробити тільки одне.
108
Мова про нацистський табір Руальйо у Комп’єнській комуні поблизу Парижа, який функціонував у 1941-1944 роках. З нього понад півсотні тисяч осіб відправили до концентраційних таборів в Аушвіці, Собіборі, Маутгаузені, Равенсбрюку, Бухенвальді тощо.