заним до літературних премій, фестивалів і гонорарів, щоб маскувати свої підробки під літературу, хто був надто поганим читачем чи надто близьким приятелем, щоб серйозно читати твори одне одного й сміливо казати про те, що в текстах не так, хто боявся порвати з романом, поезією, іншими жанрами: убогими щоденниками, убогими чи посередніми есеями, детективами і фантастикою — убогими у квадраті (з театром, на щастя, було значно краще, а от листування — убоге, якесь примітивне ніщо); таке враження, що їхні смертельні неоднозначні кульбіти й проблеми розміщення сраки між двох стільців залишали їх незворушними, мов мармурові статуї; о, наші старші товариші, такі славні, відомі, осипані преміями, оспівані як нова кров франкомовної літератури, о, ці пращури, трясця їм, істинно «золоте покоління»: ми витягали їхні твори на нещадне яскраве світло, підносили їх до вогню, і варто було дорогоцінним металам розплавитись, як між пальців тік бруд — фальшивий, липкий бруд, і ставало цілком очевидним, що безліч їхніх книжок вартували значно менше, ніж про них говорили чи думали, що тих, хто залишиться в історії, було менше, ніж пальців на руці майстра Йоди, що зі справді очікуваного від них вони видали лише кілька тоненьких збірок, що вони залишили нас, спадкоємців, без заповіту, що вони писали, вважаючи себе вільними, хоча з їхніх зап’ястків, кісточок, ший і думок звисали важкі кайдани; о, ці могутні предки! та чи були винні тільки вони? — замислювалися ми з драматизмом досвідчених риторів, — чи їх до цього примушували обставини? і ми поблажливо піднімали руку, і викликали до бар’єру їхніх негідних поплічників; передусім частину їхніх африканських читачів, яких ми миттєво вкладали своїм лаконічним присудом: найгірші у світі читачі, які не читають, ліниві, карикатурні, безкомпромісні — лише читачі з меншини бувають такими, — завжди охочі, щоб писали про них, хоча немає про що писати; по них — звертались ми й до їхніх західних читачів (що ж, нема де правди діти: білих читачів), більшість з яких читали їх із милосердя, ніби подаючи милостиню, прагнучи, щоб їх розважали, розповідали про далекі світи з практичністю, притаманною африканцям — африканцям, яким відомий ритм письма; африканцям, що вміють повістувати під місячним сяйвом; африканцям, які не ускладнюють світоустрій; африканцям, які досі вміють зачіпати за живе щемливими побрехеньками; африканцям, які ще не піддалися еґоцентричному фатівству, що поглинуло стільки французьких письменників; дивовижним африканцям, чиї твори всім так до вподоби, бо заповнені колоритними персонажами з обнадійливими широкими білосніжними усмішками; потім на ешафот сходили неупереджені критики (шановні викладачі, журналісти та інші діячі), і лезо нашої гільйотини важко падало на їхні прегарні шийки: це була найнудніша критика на планеті, міцно прив’язана до «проблематики» і «тематики», сплутана у вузькі узагальнюючі тунелі, де бідолашні твори блукали, мов велика рогата худоба, дехто здихав від задухи концептів, важкого лою жаргону, товстого гриму сюжетів; отак, у мирному небесному склепінні, що сяяло білосніжно, юрба голів наших літературних пращурів, їхніх читачів і критиків усіх можливих рас і кольорів маячила над нашими головами, немов похмуре сузір’я або ж зграя шпаків — і лише тієї миті, розпашілі від крові, що стікала з нас, мов зі стародавніх варварів посеред багряного й миттю притихлого поля бою, лише тієї миті, виснажені і ще сп’янілі від люті, озираючи довкола себе землю, вкриту трупами тих, хто вже не належав до літературного роду, та інших, що читали дедалі гірше, забуваючи зрештою, що воно є — читати, — ми відчули провину через власну жорстокість: та хто ми такі, щоби бути такими черствими, затятими, імперативними стосовно тих, без кого б нас не було? хто ми такі, щоб заявляти, буцім нічого не винні своїм попередникам, хоч маємо перед ними величезний і неоплатний борг? хто — повторювали ми, хоч і знали відповідь заздалегідь — хто? що ж, звичайнісінькі юні дурні, які, щойно переступивши поріг Літератури, вирішили, що їм усе дозволено; новачки, які невдовзі мали перетворитися на старожилів і яких неодмінно порвуть на шматки чергові вовченята — так влаштований світ, а ми хто? ніхто, лише порошинки в безмежному всесвіті Літератури, ми це усвідомлювали, а проте чому ж тоді ми були такі вперті й претензійні, такі несправедливі, хоч і не вартували більше за інших? нам належало відповісти на закиди свого сумління: бо ми — як, без сумніву, будь-хто з письменників — відчували стривоженість і зажуру через небезпеку не відкрити нічого нового і не залишити по собі нічого; бо, зрештою, критикували ми самих себе, висловлюючи свій острах не бути на висоті власних вимог — бо ми були мов у печері без виходу й боялися сконати в ній, мов щури.