Ми розташувалися на терасі іншого бару, де продовжили розмову про книжку. Розійшлися ми на непевній обіцянці зустрітися днями вдома в когось із друзів та познайомити інших письменників нашого покоління з творчістю Т.Ш. Елімана.
З-поміж усієї нашої літературної братії (мова про памолодок африканських письменників, що живуть у Парижі), крім Мусімбви, найбільше я любив Беатріс Нанґа.
Авжеж, іще був Фаустін Санза — колос із Конго, якого, уперше побачивши, я прийняв за вісника Апокаліпсису. Однак Фаустін виявився значно страшнішим: це був дуже скромний поет. П’ять років тому він видав книжечку на сімдесят дві сторінки. «Мигдаль для варварів», велика епічна поема, писана дактилічним гекзаметром (та ще й з хореїчною цезурою), буквально тріщала по швах від архаїзмів. Утім, схильність до рідкісного не була для Фаустіна чимось випадковим. Поет, який вдається до старих слів зі щирої любові до них, швидко виказує себе: достоту як жінці в ліжку (принаймні я так вважаю), йому недовго вдається приховувати вдавання. Його «Мигдаль для варварів» ніхто не хотів читати. Цей досвід ледве не вбив Санзу, і не так тому, що читачі його проігнорували (тут Санзі навіть певною мірою поталанило, адже поема, яку прочитало аж сто двадцять осіб, уже викликала підозру), як через втрату віри в силу поетичного слова. Воно безсиле. Він так і казав. Відтоді Санза шукав істину у своєму першому коханні — незаплямованій абстрактній математиці, яку викладав у ліцеї. Писав він тепер лише рецензії — переважно щоби зі знанням справи та безжальною точністю викривати численних літературних самозванців. За взірець критика він мав Етьємбля[16].
(Пригадую підписану його іменем статтю, що вийшла після публікації «Ебеново-чорного», останнього роману Вільяма К. Саліфу — одного з найвідоміших авторів сучасної африканської літератури. За двадцять років до того Саліфу надрукував «Меланхолію піску», великий роман, за який його визнав світ. Цей твір переклали на сорок мов, і серед них — навіть сільбо гомеро[17]. Голлівуд миттєво придбав права на екранізацію. Варгас Льйоса і Салман Рушді, Тоні Моррісон і Джозеф Кутзее, Ле Клезьйо і Сьюзан Зонтаґ, Волє Шоїнка і Доріс Лессінґ — усі називали «Меланхолію піску» шедевром. Навіть незворушний і геніальний сер Найпол визнав, що й не сподівався колись прочитати такий глибокий роман, написаний африканцем.
Через два роки Саліфу надрукував свою другу книжку. Зауваживши розмах катастрофи, найбільш великодушні писали лише про прикрий випадок — зрештою, майстер теж може схибити. Та один за одним з’явилися два наступні романи, не менш незугарні. Чим швидше з’являлися книжки, тим нижче падали акції Саліфу — висловили підозру, що під час створення першої книжки він вдався до послуг «негра». Салман Рушді зронив лаконічний і вбивчий твіт, який ретвітнули Стівен Кінґ і Джойс Керол Оутс. Підстаркуватий нобеліант сер Найпол гмикнув і видав фразу, яка починалася так: «Я був здивований рівнем першої книжки африканця Саліфу», а завершувалась кількома звичними капостями — за старим принципом in cauda venenum[18]: «Літературна посередність подібна до природи: вона повертається миттю, галопом, навіть якщо її вдалось приховати в одній із книжок». Твори Саліфу все більше перетворювались на дикі й неперетравні суміші трилеру й мелодрами — і їх, звісно, читали, адже ніхто не забув розкішну «Меланхолію піску»; але люди все менше сприймали його всерйоз. Я читав кожну з його нових книжок, сподіваючись відшукати в них красу першої або принаймні хоч натяк на неї. Але здавалось, що велич «Меланхолії піску» щезла назавжди.
Хоча останній у часі роман Саліфу отримав звичну ліцемірну мішанку компліментів від тих, хто й не збирався читати автора, створеного для тріумфів, Санза надрукував нищівний відгук. «Шлях у нікуди». Усім він видався зарозумілим: безумовно, як сам бідолашний Саліфу зі своїм «Ебеново-чорним», так і журналісти з критиками, які давно вже не оцінювали книжки, а рецензували їх, наголошуючи на тому, що всі книжки рівноцінні, що суб’єктивність смаку — єдиний можливий критерій, і що не існує поганих книжок, є лише ті, які не сподобалися; і письменники, що вилучили зі своєї роботи всі ознаки мови і творчості, задовольнялися виробництвом банальних підробок реальності, які не вимагали значних зусиль, та прагнули всемогутньої тиранічної абстракції, що звалася «Читачем»; і ціле юрмище читачів, які шукають у книжках легкої втіхи, розради, розваги, простих емоцій і спрощених фраз — у яких, як твердив Санза, було не більше дев’яти слів, використовувався тільки теперішній час і ніколи не вживались підрядні конструкції; і видавці, раби ринку, вічно заклопотані підйомом ажіотажу й продажем радше звичного, зрозумілого продукту, аніж витворів диваків. Авжеж, ця критика була стара, як сам світ, однак Фаустін Санза вправно її оживив. Ясна річ, закидів у його бік було не уникнути — образи посипались швидко й рясно. Аристократюга! Реакціонер! Гордун! Звірюга! Фурія! Сноб! Есенціаліст! Расист! Фашист! Узагальнювач! Інтелігентик! Заздрісник! Клоун! Лицемір! Розумник! Однак Санза відбивав удари так само мужньо, як і роздавав.)
16
Рене Етьємбль (1909-2002) — французький письменник, перекладач, знавець Китаю. Видатний майстер памфлету.