У нашій групі була також Ева (чи Ава) Туре — франко-гвінейська інфлюенсерка, про яку можна сказати як дуже багато, так і вкрай мало. Ева Туре вела боротьбу за всі моральні принципи свого часу, при цьому була і діловою жінкою, і коучем із саморозвитку, і посланцем розмаїття, свого роду взірцем для всієї галактики. Звісно, як всі і боялися, і оскільки літературне нетримання — одна з найпоширеніших недуг нашого часу, — Ева не змогла втриматися від писання. Так із безодні пітьми постав роман «Любов — це какао-боби», який особисто я вважаю за методичне заперечення самого уявлення про літературу. Ця гіпнотично-приваблива книжка була абсолютно бездарною. І продавалась, мов гарячі пиріжки. Маючи двісті тисяч підписників в Інстаграмі, Ева Туре була забезпечена відданою публікою, для якої все, що б вона не учварила, було мов манна з небес. Це фанатичне юрмище, готове померти за Еву, відлякало навіть найдостойніших критиків. Навіть Санза, зрозумівши, що доведеться відтирати тонни гівна, яке в соцмережах адепти богині виливали на кожного єретика, який насмілювався піддавати сумніву її шедевр, вирішив не публікувати свою рецензію на «Какао-боби».
На тлі цих двох вигідно виділялася Беатріс Нанґа. Ми з Мусімбвою були переконані, що з-поміж нас усіх вона мала найцікавіший внутрішній літературний всесвіт. Одразу хочу зазначити: жоден із нас з нею не спав — принаймні мені про це не відомо; під час наших палких дискусій ми говорили лише про владу. Беатріс Нанґа мала тридцять років і маленького сина, яким опікувалася разом з його батьком. Походила вона з Камеруну. Не знаю, чи можна назвати її вродливою, однак її весь час огортала задушлива аура чуттєвості. Від глибокого тембру її голосу в мені ціпеніла кожна клітина. Від виду її розкішного тіла зупинялася кров. Беатріс видала два еротичні романи: «Священна боєголовка» (цю назву вона знайшла в «Нестямі від Ірен»[19]) та «Щоденник свиноматки», який я буквально проковтнув і полюбив назавжди. Беатріс була ревною католичкою. Якось вона заявила мені, що її улюблена поза в сексі — кубістський янгол, і що одного разу ми обов’язково це спробуємо. Даремно дізнавався я про цю позу — нічого. Авжеж, так зветься одна зі скульптур Далі, та з точки зору сексу така поза малоймовірна. Хтозна, можливо, Беатріс її вигадала? Що це, «кубістський янгол»? Блеф? Загадка?
Ось і вся наша банда. Я не відчував між нами прагнення чи осмислення якоїсь спільної естетичної авантури; ми не становили рух; кожен із нас до своєї літературної долі рухався самостійно; але все ж мені здавалося, що невидимі зв’язки міцно — і назавжди — єднали нас. Не можу сказати, що це було. Можливо, туманне передчуття катастрофи. Можливо, невиразне усвідомлення того, що ми повинні влити нову міць у нашу літературу або ж пережити ганьбу від таврування її вбивцями чи, гірше, могильниками (аякже, убивати легко, а от ховати!..) Можливо, тривожне відчуття того, що деякі з нас ще довго будуть битися зі страховиськом літератури, тим часом як інші загубляться та зречуться свого шляху. Можливо, мовчазна констатація того факту, що ми були лише маленькими нещасними африканцями, забутими посеред Європи, хоч ми й удавали, буцімто наш дім — там, де ми. А може, єднала нас упевненість у тому, що одного дня все це завершиться груповухою. Схоже, ми сподівались на це...
Отже, учора, коли ми проглянули всі свіжі плітки й радісно вибрьохались у заледве культурному змісті, Мусімбва згадав про справжню причину зустрічі: Елімана.
Лише Санза колись давно чув це ім’я. Мусімбва попросив мене розповісти історію небораки, що я й зробив перед причарованою й водночас збентеженою аудиторією, а коли я закінчив і всі мовчали, він без попередження взявся читати «Лабіринт жорстокості» вголос. Три години Мусімбва невтомно читав. Коли ж він завершив, усі довго й мовчки оговтувались від шоку, після чого загримотіли дебати. Ми люто й запекло сперечалися. Лаялись і ображали одне одного.
19
«Нестяма від Ірен» (« Con d’Irène », 1928) — еротична, хуліганська повість Луї Арагона, анонімно видана в тому ж році й у тій же серії, що й «Історія ока» Жоржа Батая.