Гостра, пристрасна, безкомпромісна суперечка тривала до глибокої ночі. Я подумав, що світ, де досі можна отак допізна дискутувати про якусь книжку, ще не зовсім пропащий, хоч я й усвідомлював, що люди, які цілий вечір сперечаються через літературу, мають комічний вигляд, здаються смішними, легковажними і, можливо, навіть безвідповідальними. Вирували війни, планеті не було чим дихати, конали спраглі їжі й води, діти з відчаєм дивилися на тіла своїх батьків; навколо нас був цілий світ, що складався з дрібних життів, мікробів, щурів — світ каналізації, приречений вічно жити в задусі бруду й хирь; навколо нас нуртувала дійсність; там, зовні, бушував океан гівна, а ми, африканські письменники, чий континент брьохався посеред нього, обговорювали «Лабіринт жорстокості» замість намагатися витягти його звідти.
Одного вечора, як ми втомилися від пошуків реальної вартості поезії Сенґора, я поділився з Мусімбвою відчуттям сорому, яке час від часу штрикало моє серце, коли ми говорили про літературу так, ніби все наше життя від неї залежало чи якби це була найважливіша річ на планеті. Трохи помовчавши, мій приятель відповів: «Фею, я тебе розумію. Більше того: іноді я відчуваю те саме. Ніби я негідний, брудний». Через мить він додав: «До того ж, нас можна запідозрити в тому, що ми так багато говоримо про літературу, бо не вміємо писати, чи через те, що наша уява порожня. Є чимало письменників, які виявляються значно вправнішими коментаторами літератури, аніж письменниками, і чимало поетів, які приховують недолугість свого творива за глибокодумними фразами, численними посиланнями й цитатами та премудрою едукованістю... Справді, Фею, це так: те, що наші вечори минають у дискусіях про книжки, про літературні кола та їхню смішну мізерію — це може видатися підозрілим, нудним, нездоровим і навіть сумним. Та якщо письменники не говорять про літературу — тобто я хочу сказати, якщо вони не говорять про неї між собою, як практики, як очманілі й осатанілі від неї, як закохані в неї, як безумці, як ті, для кого вона є всім, навіть якщо це все перебирається на анекдот чи марноту, — то хто ж це зробить? Можливо, ця думка нестерпна, надто гидка й буржуазна, але її слід прийняти. Таке вже наше життя: намагатися займатися літературою, та водночас і говорити про неї, адже говорити про неї означає підтримувати її, і поки література жива, наша творчість, хай навіть позбавлена користі, трагікомічна й нецікава, не буде втрачена зовсім! Слід жити так, ніби література — найважливіша річ на землі; іноді (нечасто, та все ж буває) виявляється, що так і є і що декому необхідна ця очевидність. Фею, ці потрібні свідки — це ми».
Не завжди ці слова могли мене заспокоїти — але я намагався тримати їх під рукою.
Ми продовжили свій диспут. Ми з Мусімбвою вважали цю книгу шедевром; Беатріс вона здавалася надто заумною; Санза розкритикував її, визнавши, утім, декілька геніальних рис; Ева Туре мало що казала, та її погляд свідчив про те, що вона й мало що думала. Близько третьої ранку вона попросила зробити групове фото, яке одразу виставила в соцмережах з гештеґами #newgeneration #читати #staytuned #літвечір #лабіринт #саморозвиток #Африка #удосвіта #bookaddict #nofilter #бандаЕви.
Вечірка дійшла кінця, та наступними днями ми раз-у-раз бачились — або в когось удома, або в барі, — обмінювалися думками про книжку та своїми літературними мріями.
Щоденнику, цього вечора я зробив те, чого боюся найбільше: потелефонував батькам. Мама: «У тебе щось сталося?» Я: «Ні, все добре». Мама: «Справді?» Син: «Справді». Вона: «То ти просто так дзвониш?» Він на це: «Просто так, дізнатися, що нового». Мама: «О, Латире, саме це мене й турбує! Ти впевнений, що все гаразд?»
Під час відеодзвінка батьки сиділи, притиснувшись одне до одного, і тримали телефон так, щоби я бачив хоча б частину обличчя кожного з них. Тож на моїх очах рідні обличчя возз’єднувались. Від ознак старіння тьохнуло серце, захотілося вимкнути зображення. Але це нічого би не змінило: їхні голоси теж постаріли — мов глибокі тріщини в стінах часу. Як і завжди, я пообіцяв собі дзвонити частіше. Хоч і знав, що не дзвонитиму. За звичкою, набиратиму час від часу. Мама жартома часто нагадує, наскільки слабке в мене відчуття родини. Ці жарти гіркі, у них ховається тихий докір. Тато ніколи про це не згадував — і це багато про що казало. Ніхто з них не коментував тривалі періоди моєї мовчанки. Хоч мені все здавалось простим: я виконував обов’язок, який більшість дітей мусили виконати, подорослішавши — обов’язок невдячності.
Не обходилося тут і без наївності: я був переконаний, що батьки будуть зі мною завжди. І коли щоразу я відкладав дзвінок, то, можливо, тому, що сліпо вірив: вони на місці, скоро почуємось, немає потреби дзвонити щодня, адже рано чи пізно я повернусь і остаточно в них оселюся. Міраж абстрактного дня серед пустелі вигнання. Отак, відкладаючи дзвінок за дзвінком у сподіванні скорої зустрічі, яка мала би виправдати переноси, я затуляю від себе дійсність: справжню відстань між нами. Я досягнув термінальної стадії імміграції: я просто не вірю в можливість повернення; я переконав себе в його невідворотності й у тому, що обов’язково надолужу втрачене спілкування з близькими. Ці трагічні сподівання як підживлюють мене, так і повільно вбивають: мені подобається вірити в те, що скоро я повернуся додому, що все буде там незмінне, що я таки надолужу... Омріяне повернення — ніби ідеальний роман, а отже — погана книжка.