Згинуло щось. Світ, який я залишив, помер, щойно я показав йому спину. Я вірив — поки жив там, де поховав, мов найцінніший скарб, своє щасливе дитинство: цей світ незнищенний лише тому, що благословенний. Я вірив у його вічну відданість моєму минулому. Та хіба може бути більша химера: світ, який я колись так любив, не підписував зі мною угоду про вічну співпрацю. Варто було мені поїхати, як він вирушив коридором часу. І я дивлюся на його руїну; засмучує мене у такі миті не те, що цей світ знищений (адже він був живий, себто смертний), — засмучує те, що розвалився він моментально, хоч я й вважав, буцімто наділив його достатніми ресурсами, щоб протриматися.
Вигнанець не може не думати про географічний розрив, про фізичну відстань. І все ж в основі його самотності — час; тож він звинувачує кілометри, хоча насправді вбивають дні. Я би подужав бути за мільярд межових стовпів від батькового обличчя, якби був певний: час омине його, не зашкодивши. Але це неможливо — зморшки прокладають собі шлях, зір слабшає, пам’ять куняє, недуги оточують зусібіч...
Як знову поєднати наші життя? Пишучи? Оповідь, розповідь — чуєте схожість, подібність, анаграму цих слів, у яких утілюється так звана «сила мови»? Невже їм під силу скоротити відстань між нами, що живе в серцях? Бо тим часом відстань збільшується, байдужа до слів і заклять.
Часом хочеться тим, хто поїхав, побажати ніколи не повертатися, хай навіть вони цього палко бажають: вони можуть не витримати цього болю. Мені бракувало батьків, але я боявся дзвонити їм; а час минав; і чим більше я журився, що не чую в слухавці оповідей про їхнє життя, тим більше страхався почути їх, бо в глибині душі й так знав, що відбувалося з ними. Те, що відбувається завжди, у всіх: вони наближались до смерті. Я їм не телефонував і страждав від цього; а коли телефонував, також страждав — можливо, ще більше.
Батьки прагнули розповісти мені про все, донести сотні дрібниць, щасливих або неприємних деталей, пожалітися на моїх непосидючих молодших братів, на напружену політичну ситуацію в країні. Та в мене до цих історій не лежало серце. А єдине, що було варте уваги, вони обходили мовчанням. Вони вдавали — і я вдавав. Така-собі гра в піддавки. Тож я боягузливо, підло й безсердечно скоротив цей дзвінок.
Мій сусід по квартирі, який завжди відмовлявся брати участь у нашому літературному гуртку (вважаючи нас надто буржуазно налаштованими), нарешті дочитав «Лабіринт жорстокості». Присуд він виніс стислий: «неперекладне», що в його критичній шкалі відповідало найвищій хвалебній позначці.
Він засипав мене запитаннями про книжку й автора. Я розповів усе, що знав. Історія заінтригувала його, і він заявив, що мусить покопатися в архівній пресі. Якщо вдасться доступитися до газет 1938 року видання, можливо (гадав він), вдасться щось знайти. На що я відповів, що вісім років тому, прибувши до Парижа, я вже намагався знайомитися з тогочасними газетами в пошуках слідів «Лабіринту». Особливо кортіло почитати розвідку Боллем (тієї, що Брижіт), зазначену в довідці про Елімана в «Короткому викладі». Та всі мої спроби були невдалі. Хоча, стосовно Брижіт Боллем, я дізнався таке: після тривалої кар’єри літературного оглядача в «Revue de deux mondes»[20] та кількох виданих монографій вона засідала в журі премії «Феміна»[21], яке очолювала з 1973 року до своєї смерті в 1985-му.
— Зрозуміло, — сказав Станіслас, вислухавши мене уважно. — Але тепер, коли ти видав книжку, про яку написали у впливовій газеті, можливо, відкрити для себе архів буде простіше?
— Навряд. За межами африканського гетто мене ніхто як автора не знає. Архіву преси байдуже до того, що я — молодий багатообіцяючий африканський письменник, про якого надрукували статтю у впливовій газеті. Як африканський автор я не маю жодного авторитету в зовнішньому світі.
20
«Revue de deux mondes» («Журнал двох світів») — заснований у 1829 році французький літературно-філософський часопис. Одне з найстаріших досі діючих періодичних видань Франції. Нині вважається одним із рупорів консерваторів.
21
Премія «Феміна» (Prix Femina) — заснована групою журналісток у 1904 році французька літературна премія на противагу Гонкурівській, яку вважали женонависницькою. Відтоді журі, яке складається винятково з жінок, вручає премію в кількох номінаціях, незалежно від статі.