— А ти цього хочеш? Хочеш мати авторитет у зовнішньому світі?
Так, хочу. Жоден з африканських письменників, що оселилися тут, не визнає цього публічно. Кожен відмовлятиметься, та ще й супроводжуватиме свої заяви обуреними жестами. Проте насправді це одна з мрій багатьох із нас (а для декого — та сама МРІЯ): церемонія посвячення в дійсні члени французької літературної спільноти (яку, залежно від стану, можна як нахвалювати, так і поливати брудом). Авжеж, це ганебно, та водночас ідеться про славу, про яку ми всі мріємо, про нашу послужливість, про отруйну ілюзію нашого символічного сходження на вершину. Словом, Стане, отака невесела дійсність, отаке мізерне наповнення нашої мізерної мрії: визнання центром — і це єдине, що варте уваги.
Та оскільки визнавати це було надто сумно, надто цинічно, надто гірко і надто несправедливо (або ж, навпаки, надто справедливо), я вирішив не відповідати на запитання перекладача й відказав йому досить туманно:
— Стане, я просто хочу написати хорошу книжку, після якої не треба буде писати наступні книжки, книжку, яка звільнить мене від літератури, книжку, подібну до «Лабіринту».
— Я розумію. Але вам, африканським письменникам та інтелектуалам, варто остерігатися визнання. Рано чи пізно буржуазна Франція для очистки сумління прийме одного з вас — час від часу ми бачимо, як хтось із африканців досягає успіху, навіть стає взірцем для наслідування. Та повір мені: насправді, якими б вартісними не були ваші твори, ви є і залишитеся чужинцями. Ви не тутешні. Однак мені також здається — і зупини мене, якщо я помиляюсь (тієї миті я подумав: коли хтось просить зупинити себе, якщо помиляється, то, напевно, зупинити його вже неможливо) — словом, мені здається, що ви й у себе, на батьківщині, чужі. Але тоді... звідки ви?
Він замовк, але не для того, щоб дати мені можливість відповісти. Станіслас обмірковував щойно сказане й те, що збирався додати, і скоро справді повів далі:
— Авжеж, я знаю, що кажуть деякі з вас: буцімто ви — громадяни світу... Люди всесвіту! Ох цей уже всесвіт, ця універсальність... Ілюзія, за яку вперто чіпляються ті, хто носиться з нею, мов із медаллю. Чіпляють її на груди кому заманеться. Почеплять на ваші — пришпилять намертво. А якщо не почеплять — ніякими плачами їх не зворушиш. Є тільки одне справді універсальне місце — пекло. Викидайте медальки. Рубайте руки, що їх роздають. Зірвіть останнє лахміття колоніальної ери — чого ви чекаєте? У топку старе манаття! Знищити, спопелити! Пишіть так, ніби підливаєте оливи у вогонь!
— Стане, може, і твоя правда. Й африканським письменникам усе це добре відомо. Вони ж люди, а не політики чи ідеологи. Кожен письменник повинен отримати можливість писати вільно все, що йому заманеться, де йому заманеться, незалежно від свого походження та кольору шкіри. Єдине, що можна вимагати від письменників — байдуже, африканських чи ескімоських, — талант. Решта — це тиранія. І дурість.
Кілька секунд Стан роздивлявся мене зі співчутливою усмішкою на вустах. Я знав, що він збирався мені зауважити — так, зрештою, він і сказав: «Який ти наївний!»
Щоденнику, увечері сталося дещо дуже важливе. Нас із Мусімбвою запросила до себе на вечерю Беатріс Нанґа. Видалась вона нам звичною: владною жінкою (якщо слідувати заяложеному кліше).
— Я хотіла бачити тільки вас, — заявила вона, відкорковуючи пляшку. — Санза і Ева Туре, звісно, також цікаві, але мені здається, що ви двоє — все ж особливі. Ми ж розуміємо, про що я, авжеж?
Я досить неуважно ствердно похитав головою: як завжди в гостях у Беатріс я не міг відірвати погляду від гігантського розп’яття, яке буквально фізично тиснуло на квартиру. Я дивився на Ісуса, і мені сяйнула думка — та сама, яка з’являлася, коли я бачив його розіпнутим, у процесі всотування людських гріхів: «Він не може зрозуміти, що тут забув». Не раз я уявляв, як розпитую його: Господи, минуло дві тисячі років з миті, як ви померли від мук на цьому хресті. Звісно, це лише робить вам честь, але ж ви бачите результат. Тож дозвольте вас запитати: як би вчинили, якби вам запропонували це знову?
Відповіді не було. Ми сіли за стіл. Беатріс винесла ндоле[22], і ми одразу перейшли до подальшої долі «Лабіринту жорстокості». Беатріс вважала, що ми не маємо права тримати цю книжку замкненою у вузькому колі претензійної молоді, що варто її перевидати, аби її відкрило для себе широке коло читачів. Мусімбва висловився проти цієї ідеї. Почалася сварка. Я не втручався.