І після цих дивовижних слів, не давши мені можливості поставити ще декілька украй важливих запитань (я жадав від нього роз’яснення, скажімо, мистецтва переосутнення або ж опису виду з вершини Голгофи), він зник, після чого кімната занурилась у жахливу пустку, несамовиту пустку світу, щойно залишеного Богом. Скільки тривав його візит? Я не можу цього сказати — так само не відаю, скільки сидів тихо й непорушно в кріслі, коли він щезнув. Зі спальні звуки вже не долинали. Певно, тіло заснуло. Або померло. Що ж, побачимо, — подумав я. Тоді підвівся, підхопив «Лабіринт жорстокості» та пішов додому.
Прокинувся, мов у тумані. В обід мені подзвонив Мусімбва. Обговорили вчорашній вечір, і, як я й очікував, він запитав, чому я не приєднався до них. Я сказав, що мій шлунок не витримав ндоле, але Мусімбва звинуватив мене в брехні — слід навчитися менше думати й більше злягатися, на що я відповів: «Я над цим подумаю». Ми замовкли. Кортіло розпитати про «кубістського янгола», та я вчасно зупинився, розуміючи, що Мусімбва відмовиться обговорювати деталі. Тож я вирішив змінити тему й запитав його, чи має він контакти серед керівництва архіву. Він пообіцяв за кілька днів звести мене з одним знайомим.
— Я вже не впевнений, що хочу дізнатися більше про Елімана, — зізнався Мусімбва. — Не варто підходити до улюблених митців надто близько. Треба милуватися ними здалеку й у тиші: вони повинні зберігати свою вишуканість. Ти так не думаєш? «Лабіринту» мені цілком достатньо, хай навіть він незавершений... Та я розумію, чому ти хочеш продовжувати свої пошуки. Точніше, думаю, що нарешті розумію.
— І що ти зрозумів?
— Я зрозумів, — відповів Мусімбва, — що насправді ти шукаєш літературу, яка нібито ховається за цим твором. Однак шукати літературу — марно. Шукати літературу — кепсько. Повір мені, Фею, шукати літературу — це... це...
Він не завершив цю фразу, натомість із сумом, або з поквапом, або з тривогою пробурмотів:
— Таке... таке...
Я не став перепитувати, тож далі ми теревенили про геть інші речі. Після тривалих вагань я вирішив не писати Беатріс. Я не зміг би їй пояснити, що на певному алхімічному рівні фізичне кохання перетворюється на трагічне присягання. Два тіла розмовляють між собою, знаходять спільну мову, впізнають одне одного і, нарешті, мимоволі й несвідомо мовчазно присягають одне одному на вірність. Та оскільки немає нічого більш несправедливого за кохання, трапляється, що непорушну клятву дає тільки одне із тіл. Ясна річ, одного дня відбувається розлука, і тоді пов’язане клятвою тіло опиняється сам на сам із тягарем слова, мовленого до безтілесного спогаду. Воно отримує в спадок важку, мов покійник, клятву, і жоден із друзів не в змозі допомогти спекатися небіжчика серед нічного мороку. Тож бідолашне блукає від тіла до тіла, тягаючи за собою вантаж, не знаходячи спокою, і, зрештою, відмовляється від відчайдушних спроб знайти мир. Партнери тепер існують лише в порівнянні зі зниклим ідеалом. У тілах, що йому трапляються, його неминуче чекає розчарування. З часом усвідомлення цього неминучого розчарування примушує його відмовитися від подальших пошуків; та значно більше, ніж усвідомлення розчарування, його мучить страх зламати клятву, порушити слово, дане тілові, яке, напевно, його вже забуло, — цей страх тримає його на березі, паралізує його, хоча перед ним нуртує океан бажання, запрошуючи до своїх обіймів. Нещасне тіло боїться зради. Щоб описати любов своєї матері — любов, яку він не знайшов ні в кому іншому, — Ромен Ґарі звертається до образу обіцянки на світанку. А для любові тілесної, на мою думку, є обіцянка, зроблена уночі. Її я дав іншій жінці більше року тому.
Ні, я не зміг би це пояснити Беатріс Нанґа. Вона би просто виблювала свій сміх мені в обличчя.
Цієї жінки більше немає. Кайдани, якими вона скувала мене, тяжкі, ключа ж я не маю. Відколи вона пішла, мене лякає будь-яке тіло жінки. Навіть найжагучіші еротичні фантазії відступають перед цим непохитним фантомом. Поки я палав від бажання переспати з Беатріс, моє тіло її жадало. Та варто було з’явитись нагоді — тіло згадало про зобов’язання та згасло.
Я зустрів її в абсолютно «лубковій картині» паризького життя: на лавці у сквері на бульварі Распая біля пам’ятника капітану Дрейфусу з поламаною шаблею[34]. Навколо її ніг гугоніла зграйка голубів. Вона кидала їм крихти від сендвічу, і я не знайшов іншого способу почати розмову, як зауважити: «Мадемуазель, мерія заборонила годувати цих птахів». Вона підвела на мене очі, сповнені вишуканої зневаги. Але мені було плювати на її зневагу, бо я нарешті повністю побачив її обличчя. Я спробував звертатися до неї м’якше й завів довгу пісеньку про банальнощі, які потроху відкривали між нами шпарину для обміну. Тоді я читав останній у часі роман Кундери. Один із персонажів пояснював, що, мовляв, аби спокусити жінку розумнішу за себе, чоловікові краще бути млявим, аніж виснажуватися, намагаючись будь-якою ціною бути блискучим — це смішно. Я запам’ятав цю пораду й більше ніколи не намагався епатувати жінку. І стежив, щоб вона не нудьгувала. Поміж цими двома скелями пролягла темна, зміїста й небезпечна стежка — і все ж вона є. Я на неї ступив і докладав усіх можливих зусиль, щоб не зійти з неї.
34
Процес проти Альфреда Дрейфуса (1859-1935), капітана Французького Війська юдейської віри, на межі ХІХ і ХХ століть поділив Францію на дрейфусарів та антидрейфусарів, гостро поставивши проблему антисемітизму в тогочасному суспільстві. Статуя Дрейфуса, виконана французьким митцем Луї Мітельбером (1919-2002), після десятирічних блукань Парижем була встановлена на площі П’єра Лаффю в 6-му кварталі столиці. Зламана шабля вказує на приниження, перенесене людиною честі.