За декілька хвилин вона пішла. Я не знав ні її імені, ні номера телефону, але міг закластися, що ми скоро зустрінемось. Я не вперше помічав її у сквері біля мого університету — я частенько ходив туди читати. Сподівався, що й вона не востаннє там була. Минуло три дні, і на тому ж місці вже вона сама зауважила й окликнула мене. Розмова вийшла тривалішою, не такою відчайдушною, і цього разу, коли ми розійшлися, я знав її ім’я: Аїда. Номерами телефонів ми обмінялися значно пізніше, коли сліпого випадку стало замало, щоб задовольнити потребу зустрічі у сквері — вони дедалі більше нагадували побачення або принаймні натяки на них.
Потягнулися монотонні, банальні етапи прологу до можливих стосунків. Перша вечеря дала можливість зібрати короткі біографічні дані про кожного з нас. Я дізнався, що Аїда була фотожурналісткою, спеціалізувалася на міських демонстраціях і рухах громадянського опору; а їй стало відомо, що я давно вже працюю над дисертацією про літературу. Вона була метискою (батько колумбієць, мати алжирка) і молодшою в сім’ї з трьома дітьми. Я ж старший серед своїх п’яти братів. Аїда була веганкою; я мало не молився на стейки легкого просмаження. Вона голосувала за комуністів; я ділив помешкання з анархістом. Вона прагнула стати відомою репортеркою; а я — просто письменником. Шалений обмін смс тривав цілодобово. Потім були друга вечеря (цього разу, звичайно, веганська), перший рум’янець, перша ніякова мовчанка, перший щирий сміх і, можливо, перші непорозуміння. У цьому місці міг статися перший поцілунок. Але не в нашому випадку. Ми грали в почеканку. Робили одне одному перші зізнання. Ану, хто першим скаже, що мені тебе бракує? Це був я! А вона дала хвацьку відповідь: мені тебе теж, але просуваймося поволі, не швидше за музику. Тож був перший концерт. Перше стискання рук перед великою сценою Свята Людства, освяченою присутністю самого Ману Чао[35]. Він співав: «La vida es una tómbola», і я, потроху шаліючи, думав: «Звісно, la vida es una tómbola»[36], і час від часу ставалося диво: довколишні пахощі, тіло, яке рухалось поруч і торкалося нас, голос жінки, яка наспівувала, Аїда, чию присутність тієї миті не виправдовувало ніщо — ні шанс, ні заслуга, ані надія, ні навіть найприємніші з мрій. Наш перший цілунок — повільний і бездоганний — відбувся точно тоді, коли ми до цього дозріли. Він тривав цілий куплет, а коли почався приспів, ми зупинилися так, ніби нічого й не було — зрештою, нічого й не було. Me gustas tu[37], останні слова виступу, пролунали тоді, коли згустилася ніч і уперіщила злива. Ми не потребували слів, не мусили казати одне одному, що концерт був чудовий, не мали повертатися до поцілунку, який досі бринів на наших губах, та цікавитись, куди йдемо далі. Ми сіли на лінію RER B. Зайшли в потяг, знаючи, куди прямували: до когось із нас, обмінюючись цим знанням безгучно, без слів, лише доторками сплетених пальців та легких усмішок, у яких було стільки смислу, що будь-яка фраза, спробувавши перекинути сенс на себе, звела би його на ніщо. Поїхали ми до неї. Пригадую її мокре волосся, від якого лишалися плями на лобі, і моє — ми зблисками, сплесками намагались кохатися, і волосся огортало нас, мов кільця планету.
Справжніх онтологічних змін не так багато, як здається на початку існування. На мене припало дві, і ознайомлення з «Лабіринтом жорстокості» було другою. Коли мова заходить про містичні кризи, то в Паскаля була Вогненна ніч, а у Валері — Генуезька[38]; для мене ж такою ніччю стала перша ніч кохання з Аїдою. Більше ніхто не викличе в мене такого спалаху істини; навіть завісі часу не вдасться. Того вечора я лежав, ніби розчинений у світлі, і я присягнув. Пообіцяв, що моя душа буде вірною іншій душі. Обіцяв тільки я.
35
Свято Людства влаштовує щовересня комуністична газета «L’Humanité» (назва перекладається як «людство» або «людяність»). Ману Чао (нар. 1961) — франко-іспанський музичний виконавець.
38
23 листопада 1654 року філософ Блез Паскаль упродовж 10 годин переживав дивовижний містичний досвід, наслідком якого стали його найвідоміші твори. У жовтні 1892 року поет Поль Валері під час бурі також пережив дивний стан, який багато в чому вплинув на його подальшу творчість.