Цей день я провів в Архіві преси, куди мені дозволили пройти завдяки зв’язкам Мусімбви. Телефон на вході відібрали, тож я все нотував. Прочитав рецензію Б. Боллем, примірник якої був доступний в архіві. І я ще раз перечитав «Лабіринт жорстокості» у світлі думок тогочасних критиків і аналізу цієї журналістки.
Видавництво «Gemini» щойно опублікувало чудернацький перший роман, автор якого — кольоровий, африканець із Сенегалу. Книжка називається «Лабіринт жорстокості», ім’я її автора — Т.Ш. Еліман.
Не приховуватиму: спершу з’явилась підозра, що твір належить перебраному французу. Усім хочеться, щоб колонізація робила освітні дива в африканських колоніях. Та як повірити, що африканець зумів написати подібну книжку французькою?
От вам і загадка.
Про що ж ідеться у книжці, яка потребує продовження?
Нам розповідають історію Кровожерного короля, свого роду чорношкірого Нерона, який (...)
Залишається тільки дізнатися більше про того, хто приховується за екстравагантним іменем «Т.Ш. Еліман». Якби йшлося про одного з негрів із наших колоній, то можна вже й повірити в колосальну магію, яку їм приписують.
Б. Боллем,«Revue de deux mondes»
Певно, відповіддю Елімана на цей відгук стала мовчанка. Та хіба буде справжнім письменником той, хто змовчить?
У вчорашньому випуску «Revue de deux mondes» згадали появу в невеличкому видавництві «чудернацького першого роману, автор якого — кольоровий, африканець із Сенегалу».
Додамо й ми свого трохи умовного скепсису: ця дивовижна книжка, «Лабіринт жорстокості», справді є шедевром, написаним чорним, і в ній усе, до останньої літери, африканське. (...)
Бо пан Еліман — справді поет і справді негр. (...) Під описаними у творі відвертими жахіттями насправді приховується глибока людяність. (...)
Пан Елленштейн, видавець, розповів нам, що авторові роману всього двадцять три роки, і ми вважаємо, що він матиме вагу в нашій літературі. Дозволимо собі таку думку: зважаючи на юність і приголомшливу, сліпучу майстерність поетичних візій, ми маємо справу з «негритянським Рембо».
Оґюст-Ремон Лам’єль,«L’Humanité»
Рік тому я щодня насолоджувався щастям, пірнав у прекрасні тижні, радісно приймав великі починання: я розумів, що був закоханий, і молив, щоб це падіння тривало вічно. Аїда ж (у потрібний, на її думку, час) попередила, що я був у небезпеці. Однак «потрібний час», ясна річ, нагодився запізно: я давно вже її кохав, коли вона заявила, що не може дозволити собі такої розкоші, як зближення з кимось. Аїда сказала: «Робота покличе мене далеко і, може, назавжди — і я поїду».
Чесно сказано — а отже, жорстоко. Я кохав її з шалом хлопчини, який не знаходив словесного виходу своїм почуттям, з люттю, об’єктом якої ще не відомо, хто із нас був. Бо кожний проведений із нею день (та й кожна ніч) міг стати останнім, тож я переживав їх піднесено, часом зболено й навіть, хоч і намагався щосили побороти це відчуття, зі сподіванням: сподіванням на те, що вона радше залишиться зі мною, ніж подасться на інший край світу знімати зародки революції. «Найбільша з усіх революцій розгортається просто на твоїх очах: поглянь, я закохуюсь у тебе!» Та вона відводила погляд. Я ж робив усе на свій розсуд і не хотів відступати.
Тож одного дня — з відчаю чи в божевільному сподіванні — я таки вимовив оті три фатальні слова. На них не пролунало жодного відлуння — ні обережного «я також», ні болісного «я тебе ні». Аїда нічого не відповіла, а я знав, що дорікати їй цим було б несправедливо: я змирився з тим, що на взаємність годі було чекати. І якщо вже бути зовсім чесним, то глибоко в душі мені подобалося це непевне чекання. Можливо, хтозна, я належав до численної касти мазохістів від кохання. На корті почуттів я грав партію в теніс із невидимим партнером. Над сіткою пролітали мої «кохаю». І зникали в безпросвітному мороці протилежного боку; я сном і духом не знав, чи повернуться з того боку мені слова — і в тортурах непевності полягала моя непоясненна насолода. Адже непевність аж ніяк не означала безнадію; з мовчанки Аїди, мов із первісного хаосу, могло усього кількома словами сяйнути життєдайне проміння. Тенісних кульок не бракувало. Я невтомно махав ракеткою. Я був готовий до марафону.
Матч так і не відбувся. Якось уночі Аїда заявила, що вирушає до Алжиру, на свою батьківщину, де нуртувало історичне народне повстання. Зненацька нам залишилось якихось півроку. Я вислухав новину так, як вислуховують онкологічний діагноз — надто пізно, неоперабельно. Саме тієї ночі я потайки взявся писати «Анатомію порожнечі». Роман про кохання, зізнання в прощанні, лист про розрив, вправу в самотності: усе водночас. Три місяці я писав його, і ми продовжували бачитися. Навіщо? Сама думка про те, що Аїда жила в тому ж місті, що й я, була більш нестерпною, ніж усвідомлення майбутньої розлуки. Я любив кохати її, я любив кохати, amare amabam[39], я любив своє кохання до неї, я любив спостерігати за тим, як вона спостерігала за моїм коханням. Карколомний спуск до безодні одного життя, раптом зведеного до лише одного свого виміру. Ні, це було не збідніння, а концентрація на своєму житті, цілком і повністю відданому лише одному. Якби тієї миті мене запитали, чим я займаюсь, я би скромно, але гордо й трагічно відказав: лише кохаю. Я жив під вагою присяги; присяга ж — сліпе служіння.
39
Я любив любити (латина). Частина з відомого виразу святого Августина: «Amabam amare et amans amare quid amarem quaerebam», що означає «Я любив любити і, люблячи любити, шукав, кого полюбити».