Я дуже швидко написав «Анатомію порожнечі». Й адресував знайомому видавництву. Через три тижні, на мій подив (бо зазвичай відповідь надходила не раніше, ніж через три місяці), мені відповіли, що хочуть якомога швидше видати текст. Так «Анатомія порожнечі» вийшла друком рівно через три дні після від’їзду Аїди. Я присвятив книжку їй. Але це її не спинило. Аїда вирушила висвітлювати алжирську революцію. Перед розлукою я запитав, чи можемо ми принаймні продовжувати спілкування. Відповідь була в дусі Бартлбі: воліла б цього не робити[40]. Хоч ми цього ніколи не визнаємо, пояснила вона, зберігати контакт означало би сподіватися на продовження цієї історії — буцімто одного дня стосунки між нами знову стали б можливими. А вона не хотіла завадити нам обом кохати когось іншого, кохати деінде й будь-кого. Я би волів кохати її, але через кохання до неї (або через свою слабкість) дослухався до її вибору. Вона видалила свої сторінки з соцмереж, змінила електронну пошту, заявила, що, коли прибуде до Африки, змінить і телефонний номер і що писати їй сенсу немає. На все я відповідав однаково: «Так». У нашому танці завжди вела вона. Тож одного дня я раптом опинився сам, наодинці з примарною музикою і спогадами, що поволі танули слідом за вершницею, яка зникла із виду. Самота не має рівнів, до неї ніколи не можна приготуватися: я негайно впав на самісіньке її дно. Однак я дав клятву...
Еліман нагадував мені першу людину на світі, яка, вигнана з раю, знайшла б прихисток тільки в раю — однак у його тіньовій частині. На його споді. А який спід у раю? Що ж, ось припущення: спід раю — не пекло, а література. Що означає: Еліманові залишалося тільки померти (чи відродитися?) шляхом писання вже після того, як його вбили як письменника.
Треба бути таким жартівником-соціалістом, як Оґюст-Ремон Лам’єль, щоб у «Лабіринті жорстокості» помітити талант Рембо, хай навіть і негритянського. Ця книжка — піна на губах ошалілого дикуна, який, вирішивши, буцімто він майстерно володіє мовою (хоча вона тліє в ньому, як сліпий вогник), зрештою опалює собі крила.
(...) Варварство африканців — не якісь вигадки: ми могли бачити це на фронті, під час Великої Війни, коли безстрашні, але й безжальні фаланги негрів наводили жах як на німців, так і на французів; констатує це й «Лабіринт жорстокості». Африка нас трохи лякає. Ми відчуваємо до неї глибоку огиду. Колонізація мусить продовжуватись, а християнізація цих нещасних проклятих душ — тривати й далі. Іншими словами: чекаймо й надалі книжок у такому ж дусі від цього автора.
(...) Усі ці немилосердні сторінки доводять, що цивілізація ще не потекла венами негренят, ладних хіба грабувати, жерти, хизуватися лахами, палити, дудлити алкоголь, злягатися, поклонятись пенькам і вбивати. (...)
Едуард Віжьє д’Азенак,
«Le Figaro»
Санза запросив нас усіх на вечір до себе. Я йшов без великого бажання, весь час міркуючи про марність свого писання, про всі ті брехні, які я писав, про відстань між моєю базграниною і реальним життям. Сіґа Д. мала рацію: зі своєї жердини, де я пихато промовляв про істинність та ілюзорність літератури, я, мов сокіл, стрімко кинувся вниз, у світ; та політ виявився парадним, а не бойовим; замість смертельних боїв — циркові трюки. Я ховався за літературою, мов за вікном чи щитом; по інший бік тривало життя з притаманними йому жорстокістю, жертвами, прямими ударами в живіт. Слід було визирнути, явити себе, хутко вхопити й собі шматок — а може, і повернути його на місце. Словом, треба було виявити трохи сміливості, не торгуватися, не петлювати, не домовлятися — просто бути сміливим. Така ціна.
40
Писар Бартлбі — головний персонаж однойменного оповідання Германа Мелвілла. Його улюблена фраза «Я волів би цього не робити».