У Фаустіна Санзи я майже не брав участі в розмові, яка здалася мені безглуздою. Беатріс крізь зуби привіталася зі мною й більше не зверталася до мене протягом вечора. Здавалося, що кожен думками був десь далеко. Даремно Санза вдавався до розмаїтої полемічної зброї — усі його стріли відскакували від нашого панцира нуді й байдужості. Ева Туре не зробила жодного фото для Інстаграму. Усе ішло шкереберть. Тож ми вирішили скоротити тортури. Перш ніж стрибнути у свій «Убер», Беатріс прошила мене злим поглядом. Ева викликала свого персонального таксиста. Ми з Мусімбвою вирішили пройтися. Дорогою я поділився з ним своїми відкриттями в архіві. Він запитав, чи поїду я в Амстердам. Я відповів, що цілком може бути.
— Про все це треба написати книжку, — зауважив Мусімбва. — І ти це добре розумієш. Хотів би я всюди слідувати за тобою, але не можу. Останніми днями я багато думав. У голові крутиться інша книжка. Я повертаюся в Конго. Не знаю, чи готовий я до цього, але я мушу повернутися.
Знаю, тієї миті я мав мовити щось глибоке, мудре, заспокійливе, красиве або просто пожартувати, щоб полегшити цей непростий момент, та мені нічого не спало на думку: вуста мої не ворушились, тож момент так і лишився німим. Кожен із нас прямував до своєї книжки.
Мусімбва нечасто згадував свою батьківщину. Все, що мені було відомо: ще дитям він утік від війни разом із тіткою, яка померла торік. Він ніколи не вдавався в подробиці втечі, не згадував ні своїх батьків, ні своє життя до Франції. Якось я поцікавився, чому він ніколи з власної волі не говорив про своє дитинство. Його відповідь я не забуду ніколи:
— Бо про Заїр у мене залишилися тільки кепські згадки. Так, я провів там найщасливіші миті свого життя. Але думати про це — дуже боляче. Ці спогади тільки підтверджують, що це не просто минувшина, а зруйнований світ. Тож у мене про Заїр тільки кепські згадки. Нещасні та погані. Але є й добрі. Я хочу сказати, що ніщо не засмучує людину більше, ніж спогади, хай навіть прекрасні.
Більше я не наважувався говорити з Мусімбвою про той період його життя. Хоч і відчував, що саме там крився ключ до його загадкових творів. Наприклад, у всіх його книжках обов’язково був один глухий персонаж або потужні метафори глухоти. Він жодного разу це не коментував, та інтуїція підказувала мені, що вся справа була у цьому.
Ми простували далі. Тишу першим перервав він:
— Фею, як ти почав писати? Пам’ятаєш подію, про яку можеш з упевненістю сказати: саме з цього почалося моє письмо?
— Важко сказати. Можливо, усе починалося з читання книжок. А втім, не знаю, чи можна це рахувати. Не існує легенди про мій початок. Принаймні такої, як, скажімо, у Харукі Муракамі. Знаєш казочку про те, як він почав писати? Ні? То слухай: був він на бейсбольному матчі. М’яч легко й гармонійно розрізав небо, Муракамі милувався бездоганною траєкторією м’яча і, спостерігаючи за ним, усвідомлював, ким має стати: великим письменником. Той м’яч був його літературною епіфанією, знаком особисто для нього. Мені ж такий м’яч не траплявся. Ніяких знаків я не бачив. Тож, напевно, коріння мого письменницького покликання, усе ж криється в читанні книжок. А тобі відомо, чому ти став письменником?
Він відповів ствердно. Та ми вже дійшли до перехрестя, де наші шляхи розходилися, тож Мусімбва не встиг (чи не захотів) розказати мені більше про своє покликання. Просто запитав, яким буде наступний крок у моїх пошуках. Я відказав, що ще точно не знаю, хоча поїздка до Сіґи Д. до Амстердама — цілком імовірна. Він збирався вже за тиждень летіти в Демократичну республіку Конго. Не хотів довгих зборів. «Це має бути авантюра», — з усмішкою заявив він. Однак його усмішка засмутила мене.
Ми дали урочисту обіцянку побачитися до його від’їзду, напитися, як завжди, та почитати своїх улюблених поетів і прозаїків. Тільки так — вважали ми, — двоє юних письменників, що стали друзями й збиралися кинутись сторчголов у невідомість, могли попрощатись достойно. Утім, я гадаю, що в глибині душі ми розуміли, що цій дружній літературній учті не судилось відбутися. Ми бачилися востаннє перед тривалою розлукою. І вдавали, буцімто вірили в майбутню вечірку, тільки щоб полегшити завершення цієї. Звісно, ми будемо дзвонити одне одному, але бачитися — напевно що ні. А коли нарешті зустрінемося, будемо геть іншими людьми. Можливо, навіть станемо чоловіками.