Б. Боллем,
«La Revue des deux mondes»
Що можна знати достеменно про твір?
Коли читаєш деякі репліки щодо «Лабіринту жорстокості», зникають будь-які сумніви: турбує саме колір шкіри автора. Увесь скандал — через расу. Пан Еліман з’явився надто рано в добу, яка ще не готова приймати успіх чорних у всіх галузях, включаючи й мистецтво. Хтозна, можливо, цей час колись прийде. А поки що пан Еліман залишається для нас сміливим передвісником і взірцем. Він повинен показатися, заговорити, довести усім расистам, що негр може бути великим письменником. Ми щиро готові надати йому будь-яку підтримку. Наші шпальти відкриті для нього.
Леон Беркофф,
«Mercure de France»
Я написав електронного листа Матері-Павучисі. Я був готовий до зустрічі в Амстердамі. Вона негайно відповіла: «Чекаю на тебе, Дьєґане Фею».
Я взяв квитки на поїзд на наступні вихідні — уклінний поклін Республіці та її щедрим виплатам!
Далі я ґуґлив зображення Брижіт Боллем. Більшість датувалися 1970-ми роками — за ті десять років Боллем, впливова членкиня журі премії «Феміна», солідна пані за шістдесят років (народилась вона в 1905 році), досягнула літературних та медійних вершин. На фотографіях Брижіт Боллем завжди прямо дивилася в об’єктив: здавалося, що цей відвертий погляд був її посланням до майбутніх поколінь.
«Лабіринт жорстокості»,
або вся правда про одне шахрайство
від Анрі де Бобіналя, професора африканської етнології з Колеж-де-Франс
Я багато разів жив у Африці, зокрема в Сенегальській колонії, між 1924 та 1936 роками. Під час однієї з поїздок, між 1929 і 1934 роками, я відкрив і дослідив дивну народність: басери. Я провів достатньо часу з басерами, щоб з упевненістю потвердити: праця Т.Ш. Елімана є ганебним переказом одного з космогонічних міфів басерів. Сюжет «Лабіринту жорстокості» в загальних рисах, домішуючи елементи роману, переповідає основоположний міф цієї народності. Я чув цю оповідь ще в 1930 році.
У міфі йдеться про заснування басерської держави давнім царем. Жорстокий правитель живцем спалював своїх ворогів, а іноді й власних підданих. Їхній попіл він домішував до добрив і саджав дерева, плоди з яких додавали йому сил. За короткий час ці дерева утворили величезний ліс, і цареві вистачало плодів, щоби правити вічно. Якось, гуляючи лісом на самоті, він зустрів жінку (або богиню: у басерській мові це одне слово) і був вражений її вродою. Жінка-богиня зникла серед лісу, цар кинувся навздогін і зрештою заблукав. Він роками ходив лісом, серед дерев, які виросли на жахливих царських добривах. Цар залишився віч-на-віч зі своїми давніми злочинами, бо з кожного дерева до нього зверталась душа живцем спаленої людини. Цар ледве не збожеволів, та коли вже хотів померти, вислухавши чергову оповідь дерева, жінка-богиня явилася йому знову й повернула снагу до життя. Вони вийшли з лісу. Цар думав, що його не було багато років; однак царедворці та слуги запевнили, що він був відсутній лише чотири-п’ять годин. Тоді цар збагнув, що це боги вирішили випробувати його. Він одружився з жінкою-богинею та перейменував свій народ на «басерів», що означає «поклонники дерев».
Цей неймовірний міф я переповів Марселю Ґріолю та Мішелю Лейрі, коли вони побували в краю басерів у 1931 році на чолі добре відомої етнологічної експедиції «Дакар-Джибуті»[41]. Обидва етнологи були причаровані цією легендою. До речі, Лейрі цитує мене у своїй «Примарній Африці».
Сподіваюсь, тепер для вас стала очевидною тривожна подібність цього міфу до книжки месьє Елімана. Він майже без змін переповів цю легенду. Такий вчинок ми звемо плагіатом. Можливо, його наміри були шляхетні (познайомити широку громадськість з культурою народу басерів), але чому, в такому разі, він не згадує цю народність, до якої, імовірно, належить і сам? Чому пише так, ніби зобов’язаний цією історією винятково своїм таланту й уяві?
Тож я закликаю до совісті месьє Елімана. Якщо вона в нього є, він з честю має визнати свою провину публічно. Звичайно, чистим йому з цієї пригоди не вийти, однак дивитимуться на нього, безперечно, з повагою. А разом з ним — і на народність басерів.
Анрі де Бобіналь
Ми зі Станісласом обідали в пакистанському ресторанчику, і він, розправившись із самосою, раптом мені заявив:
41
Місія Дакар-Джибуті — відома етнографічна експедиція 1931-1933 років, на чолі якої стояв відомий французький етнолог Марсель Ґріоль (1898-1956), а до складу її входив видатний французький письменник і філософ Мішель Лейрі (1901-1990), автор багатьох подорожніх нотаток, серед яких — «Примарна Африка» (1934).