— Забув тобі дещо сказати. Учора я гортав «Щоденник» Ґомбровича. Писав він його на початку 50-х. Тоді Ґомбрович жив в Аргентині — та ти й сам це знаєш, напевно. Так от, в одному із записів є таке: «Сабато представив мені африканського письменника, який нещодавно прибув. Дивний тип. Подивимось, чого варта його книжка. Сабато мені її подарував»[42]. Двома рядками нижче він уже прочитав згадану книжку. І ось що пише Ґомбрович: «Закінчив книжку африканця. У його “Лабіринті” (хоч і бісівському) губишся з насолодою, незважаючи на всі непотрібні виверти відмінника, який прочитав найбільше за всіх у класі». Можливо, це лише збіг. Можливо, мова про інший текст, про іншого африканця. І все ж... лабіринт... бісівський... Гадаю, є шанс, що... Ти не знаєш, чи бував твій Еліман у 50-х у Буенос-Айресі?
— Не знаю. Поки що не знаю. Але Сізі Д. певно що це відомо. І вона мені про все розповість.
Свіжа стаття п. Анрі де Бобіналя є доказом того, що справа Елімана далека до завершення. Заінтригований свідченням свого колеги-етнолога, п. Поль-Еміль Ваян, завідувач кафедри літератури в Колеж-де-Франс, зв’язався з нами одразу ж після ознайомлення з твором п. Елімана.
Цей достойний ерудит був вражений, знайшовши там віртуозні, але від цього не менш ганебні «літературні крадіжки». Він розплутав зшиті в єдиний текст (достоту підшивка на одязі) цілі речення, переписані з європейських, американських і східних класиків. Вочевидь, п. Еліман не обійшов увагою жоден визначний текст — від Античності до сучасності. (...)
П. Ваян, звичайно, рішуче засудив подібний прийом, та водночас визнав, що приголомшений здатністю автора поєднати уривки, змішавши їх із власним текстом і грандіозним сюжетом, що аж ніяк не позначилося на читабельності твору.
Альбер Максімен, «Paris-Soir»
Останній день Мусімбви тут перед поверненням до Конго. Він подзвонив, і я одразу збагнув: він відчував раптовий страх, який, напередодні важливих подій, смертельно стискає груди. А втім, його переляк заспокоїв мене: він означав, що майбутня поїздка відповідала справжньому покликові. Мусімбва сказав, що хотів би взяти з собою «Лабіринт», і побажав мені успіху в гонитві за Еліманом. Я подякував і попросив його не писати чергову книжку про повернення до рідного краю. Він запевнив, що всіма силами уникатиме гидкого болота, яке виникало просто під ногами в будь-якого з письменників-вигнанців, яким здавалося, ніби вони повернулися додому. Ми посміялись — оце й усе. Ми попрощались, розмову було завершено.
Тоді я ввімкнув свій комп’ютер і почав набирати «Лабіринт жорстокості». Я уважно слідував за словами, неначе гончак, шпигун чи ревнивець. Вірність писаря впиналась у молекулярне ядро фраз Елімана. Я не просто заново набирав цей текст. Я писав його наново; я був його автором, достоту як у творі Борхеса П’єр Менар був автором «Дон Кіхота»[43]. Я завершив роботу за чотири години. Набраний текст я надіслав Мусімбві зі словами «В дорогу». Він одразу відреагував: «Хоч ти й педант, чуваче, усе ж дякую». Я пішов перехопити щось до африканського ресторану. Гравець на корі награвав модні мотиви. Я засмутився і, доїдаючи свій мафе — курку по-сенегальськи з горішками — з подивом зловив себе на думці про те, що мені бракувало старих одноманітних мальгаських балад.
Треба визнати: Т.Ш. Еліман, книжка якого нам так припала до серця, виявився плагіатором. Незважаючи на все, ми стоїмо на своєму: ідеться про напрочуд талановитого автора, що би не думали бевзі на кшталт Віжьє д’Азенака. Хіба вся історія літератури не є історією про плагіат? Де був би Монтень без Плутарха? А Лафонтен без Езопа? Мольєр без Плавта? Корнель без Ґільєна де Кастро?[44] Певно, проблема в самому терміні «плагіат». Справа, без сумніву, розвивалася б інакше, якби вживали натомість більш милозвучне, учене, шляхетне слово, необхідне за браком іншого.
Запозичення в «Лабіринті жорстокості» надто очевидні. І це — його головна хиба. Можливо, бути великим письменником означає передусім уміти добре приховувати свій плагіат та свої джерела. (...)
Оґюст-Ремон Лам’єль, «L’Humanité»
Цієї ночі мені снився Еліман. Він казав мені: що ти тут робиш? Навіщо тобі цей шлях орбітою навколо тиші й самоти? Що ти тут робиш?.. Пам’ятаю, що дав йому дуже витончену відповідь — дав натхненну, сповнену відчаю репліку, з тих, які трапляються тільки в снах, або наприкінці одного з листів Флобера, або на вустах деяких таксистів-сенегальців, коли, застрягши в заторі, поміж брудною лайкою і плювком із віконця, вони зненацька виголошують глибокі філософські максими. Така-от фраза була, наскільки я пам’ятаю. Звісно, прокинувшись, я її забув. І цілий день ходив через це в зажурі.
43
Мова про новелу Хорхе Луїса Борхеса «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”» зі збірки «Вигадані історії» (1944).
44
Ґільєн де Кастро (1569-1631) — іспанський драматург, автор п’єси «Дитинство Сіда» (1618), яка надихнула П’єра де Корнеля на п’єсу «Сід» (1634).