Видавництво «Gemini» щойно відкликало з продажу усі примірники «Лабіринту жорстокості». Було також заявлено, що будуть виділені кошти на відшкодування шкоди, нанесеної деяким окраденим авторам.
Шарль Елленштейн і Тереза Жакоб — засновники видавництва — досі не розповіли нічого конкретного про Т.Ш. Елімана. Тож «справа» цього автора позначилася його повною відсутністю та кричущим відмовчуванням. (...)
Що стосується літературних кіл, то ця містифікація як забавляє, так і бентежить: адже вона спрацювала! Навіть журі солідних премій «купилися». Певною мірою Т.Ш. Еліману вдалося поставити під сумнів довіру до них, до їхнього серйозного ставлення до справи, а може, і до їхнього професіоналізму.
Ще тривожнішою ситуація стане, якщо виявиться, що Т.Ш. Еліман — таки африканець. У такому разі образа, нанесена культурі, яка буцімто цивілізувала його, буде значно болючішою.
Сподіваємось, що колись ми таки дізнаємось правду.
Жуль Ведрін, «Paris-Soir»
Станіслас поїхав на кілька днів до Польщі. Там у нього родина. Він попросив тримати його в курсі моїх пошуків Елімана.
Оскільки я залишився сам, то вирішив запросити Беатріс Нанґа на вечерю. Сталося те, чого я боявся найбільше: вона погодилася. Беатріс прийшла, і перші хвилини нашої зустрічі були нестерпні, достоту брук, яким викладений довгий шлях до непевності. Над нами пролетіло немало янголів — і були вони аж ніяк не кубістськими. Вона запитала, чи є новини від Мусімбви. Ні, а в тебе? Також немає. Сподіваюся, він долетів без пригод. Я теж. Ми помовчали ще. Я налив випити. Й одразу вихилив келих. Перейдімо до столу? Напевно. Я поклав їй їжу. Вона спробувала й нічого не сказала. Я втік на дно порожньої тарілки. Але вдавати було марно: треба було говорити — а слово могло наносити рани й образи. Тож варто було розрізати цей гнійник. І я витягнув шаблю із піхов:
— Беа, ти ж не сердишся на мене за те, що я тоді не прийшов до вас у кімнату?
— Слухай, ти ж не останній чоловік на цій планеті! — усміхнулась вона. — А той, хто таки прийшов, був щедро обдарований природою, та ще й знався на цьому. Авжеж, ти добре мене почув. (І вона встромила свій погляд у мій — їй кортіло, щоб її погляд був жорстоким, та я побачив у ньому лиш сум.) Однак я серджусь на тебе. Бо йшлося не тільки про тіло і хіть.
— А про що йшлося?
Швидко, мов торпеда, нахилилась вона до мене.
— Ти ніколи не усвідомлюєш свої думки до кінця. Завжди розводишся про нюанси і складнощі. Оце, по-твоєму, й означає бути розумним, зрілим, мати власну думку? Як на найбільш серйозні, так і на найбільш банальні теми ти вічно змінюєш точку зору. Ти хочеш — а вже за секунду не хочеш! Ти віриш і сумніваєшся в межах однієї фрази! А може, і цілого життя! Чого ти насправді бажаєш? Оцього? Ніхто ніколи не знає твоєї думки. Світ для тебе — мов тонка лінія кряжу поміж двох безодень. Тієї ночі, спершу, зрозумівши, що ти не прийдеш, я дуже розсердилась, я була розчарована, бо тебе я хотіла також, та й ти ніби казав, що відчував бажання. Та трохи поміркувавши, я зрозуміла, що ти страждаєш від власного ставлення до світу — або світу до тебе. Що тебе тримає? Яке бажання володіє тобою? Від чого ти не відступаєш? Навіть під час обговорень «Лабіринту жорстокості» ти здаєшся байдужим, так, ніби нам самим належить запалювати в тобі вогонь інтересу. Але де шукати отой вогонь? Так, я серджусь на тебе — за те, що людей і речі ти оминаєш так, як привиди проходять крізь стіни. Людина до тебе прив’язується — і деякий час ти ніби теж здаєшся прив’язаним. Та однієї ночі ти йдеш, людина прокидається — а твій слід уже захолов, і їй не відомі ні причина втечі, ні її напрям. Вона знає одне: ти не повернешся. Хай йому грець, Дьєґане, та ж люди — не прилади, не щури для експериментів! Я — не лабораторний щур! Люди — не підручний матеріал для літературних творів, для фраз, які подумки крутиш і перекручуєш з іронічною посмішкою на вустах. Знаєш, що є в Мусімбви такого, чого немає в тебе? Ви багато в чому схожі, але він вміє бачити людей. Він — тут, на землі, з ними. Кохається, коли треба кохатися, напивається, коли слід напитися, утішає, як може, не боїться відкритися й помилитися. Він — чоловік. Це не письменницька риса. Він справжній, теплий. А ти — холодний, сліпий. Ти не бачиш людей і світ навколо. При цьому вважаєш себе письменником. Чоловік у тобі помер, Дьєґане. Ти це розумієш?