Беатріс вимовила все це на одному диханні, немов на сцені, та я бачив, що слова її були щирі. Її голос злегка тремтів, я зрозумів, що вона от-от заплаче. І коли Беатріс замовкла, я подивився у вікно на нічне небо. Раптом відчув страшенну втому й зітхнув.
— Можливо, ти маєш рацію.
— Оце й усе, що ти мені скажеш?
— А немає більше чого казати. Твоя правда.
— Отже, ти справді нічого не розумієш.
Мовивши це, Беатріс підвелась і схопила свої речі. Мені дуже шкода, Беатріс. Але вона не відповіла на слова, які, втім, я не вимовив, а подумав. Розвернулася й пішла геть.
Я вийшов на балкон і подивився вниз. Моя вулиця, зазвичай дуже жвава й весела, цього вечора німувала. Я бачив лише силует Беатріс, що віддалявся, і від цієї картинки мені захотілося ридати.
Під час нашої останньої ночі Аїда у своєму характерному, лаконічному й категоричному стилі, заявила мені:
— Учора прочитала «Анатомію порожнечі». Хотіла поговорити з тобою про це до від’їзду. Даруй, якщо мої слова видаватимуться тобі злими. Мені дуже лестить, що ти присвятив мені свою першу видану книжку. Але ж очевидно, що ти ще не письменник. Чи радше: ти ще не зрозумів, яким письменником хотів би стати. Я не знайшла тебе у твоїй книжці. Тебе там немає. Ти не блукаєш нею. Вона не посідає всі твої думки. Немає там ні зла, ні меланхолії. Надто чистий текст. Надто невинний.
Я на це відказав, що вважаю надто позерською саму ідею писання на боці зла. «Справжнє зло — заявив я, — не описують, а чинять. Аїдо, потрібні дії, а не слова, не книжки, не мрії. Дії!» На це Аїда нічого не відповіла. Я повів далі й пояснив, що писав ні через меланхолію, ні з метою її досягнути. Хай що вона собі нафантазувала, а я писав у прагненні відшукати останню стежку невинності на цій землі.
Аїда посміхнулась і ніяк не прокоментувала, залишивши більше часу коханню, а не словам. І все ж її слова врізалися мені в пам’ять.
Минуло більше року після цієї розмови, і безглудість моїх відповідей пригнічує мене. Зло — вкрай важлива тема. Невинність літературним шляхом не передається. Неможливо написати щось прекрасне, не відчуваючи меланхолію. Її можна зіграти, обіграти, продовжити, перелицювавши на жахливу трагедію чи на нескінченну комедію. У варіаціях і комбінаціях, що їх нам пропонує літературна творчість, дозволене все. Піднімаємо кришку люка до суму, і гоп! — звідти гримить гомеричний регіт літератури. До книжки варто заходити як до чорного зимного озера болю. Але на дні ви несподівано помічаєте веселе свято: танго кашалотів, зук гіпопотамів, тверк черепах, «місячна хода» восьминогів[45]. На початку справді меланхолія — меланхолія від усвідомлення себе людиною; і душа, яка зуміє зазирнути на дно меланхолії та дати її відчути всім, буде душею митця — зокрема письменника.
Ці безладні й надто категоричні рядки я написав у поїзді, що ніс мене в Амстердам. На мене чекала Сіґа Д. Я віз із собою «Лабіринт жорстокості». Також зі мною був мій Щоденник із записами з архіву. Уже сьогодні ввечері або завтра я знатиму значно більше! Але про що? Про кого? Про «Лабіринт жорстокості»? Про його гіпотетичне продовження? Про Елімана? Про Сіґу Д.? А може, про себе самого?
Мій старенький Щоденнику, те, чого ми шукаємо, можливо, було не істиною-одкровенням, а істиною-можливістю, світлом у кінці тунелю, який ми довбали в повному мороці. Переслідую я насичене сяйво мрії, іскри ілюзії, пристрасть можливого. Що там, у кінці? Ще одна жила? Велетенська стіна з вугілля, де знадобляться і кайло, і сокирки, і динаміт. І ось воно — золото, будь ласка!
Я підвів очі: на небі не було жодної летючої зірки, яка б понесла погляд удалину; лише рух, лише загроза бурі, мовчазна загроза, що вічно кружляє над світом. Зоряні мапи кажуть мало про що: небо — це теж лабіринт, і не менш жорстокий, ніж лабіринт на землі.
ПЕРША БІОГРАФЕМА
ТРИ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО НАЙПЕРШОЇ КНИГИ
(уривки зі щоденника Т.Ш. Елімана)
Ти хотів написати лише одну книгу. У глибині душі ти знав, що вартує тільки одна: та, яка породжує всі наступні або ж яку провіщають усі попередні. Ти хотів скласти «книгоцид»: твір, який знищив би решту книжок, стерши з пам’яті попередниць і затримавши в появі ті, які б мали з’явитися незабаром, піддавшись цьому безумству. Одним махом скоротити й водночас уніфікувати цілу бібліотеку.
45
Зук — музичний рух, що народився на французьких антильських островах, і згодом поширився Європою та світом. Характеризується дуже швидким ритмом. Тверк — характерна танцювальна практика сідницями. «Місячна хода» — танцювальна техніка в брейкденсі, популяризована Майклом Джексоном.