Та будь-яка книжка, що прагне вершини, приречена на провал; тож палке серце задуму б’ється, ясно усвідомлюючи неминучий близький провал. Прагнення абсолюту, впевненість у невдачі — ось синоніми цього творення.
Головна книга фатально претендує на опис безмежного простору; і прагне сказати останнє слово в тривалому дискурсі, у якому вона є лише новою, найближчою до нас фразою. Але останнього слова бути не може. Або ж, навпаки, якщо воно й є, то належить не їй, не цій книзі, бо останнє слово не може належати людям.
Яким чорнилом пишемо книгу, сама відсутність якої вже є мрією? Якими словами розвивається твір, що не приховує амбіцію зберігати мовчанку?
Відсутність незнання. Відсутність дурості. Відсутність страху. Але ж відсутність — це те, що постійно намагається покласти собі край у ваганні моменту, який відділяє одне самогубство від іншого; письменник, шукаючи відпочинку в них, повсякчас відчуває сліпучі смертельні леза передчуття й інтуїції:
Головну книгу пишемо мовою мертвих;
Головну книгу вписуємо у вимір забутого;
Головна книга кориться часові неприсутності (тобто ні присутності, ні відсутності).
У мить написання пустка перерізає собі горлянку, і в її німотному зойку лезо встромляється в плоть, і здається, що в патранні, безсилому відвалюванні відрізаної голови являє себе останнє, жахливе, криваве й лячно тихе припущення:
Головну книгу неможливо написати.
Дорóгою до головної книги відчуваєш спокусу мовчати — таку ж даремну, як і спокусу розводитися. З тієї ж причини безглузда кіновія[46]вбиває не менш певно, аніж гучні балачки: в обох випадках здається, ніби від пози, яку прибирають стосовно мови чи світу (коли він кориться вживанню проміжної говірки), вдається узалежнити головну книгу. Щоби викликати внутрішній зсув, треба знайти тріщину та розширити її.
Ти осягнув усі ці істини: не призвичаїтись — німотою чи говірливістю — треба було до таїни самоти, але, не надаючи їй надмірного значення чи, точніше, не вважаючи її за останню істину, обрати негайну смерть. Трапляються безглузді усамітнення й дуже мудрі компаньйони. Іноді надмірна мовчанка не несе нічого — мов від поштовху завалюються слова, які б мали бути вирішальними, аж виявилось, що критичної миті, коли треба підтримати правдиву суть речей, навіть їхній підмурівок утрачає рівновагу. Озброївшись тишею або словами попрямувати до істини, до головної книги — на це потрібна відвага.
Чи достатньо її в тебе, щоб почати книжку зараз, коли тінь твого батька нарешті залишила тебе в спокої? Чи є в тобі батькова мужність — мужність занотувати те, що носиш у серці? Облиш цей щоденник і берися за книжку: заходь у «Лабіринт жорстокості».
Книга друга
Частина перша. Заповіт Усейну Кумака
Кімната. Ти ще не увійшов, а вона вже нутром вчепилася за твій ніс: душок старості, хворого кволого тіла, позбавленого покровів скромності з наближенням останньої миті. Свого батька я знала тільки старим. Я могла лише зневажати його — як зневажала кімнату, яку він не залишав усі останні роки свого життя. Урешті-решт, вони утворили одне ціле, одне спільне тіло. Я знову згадую батька, і перш ніж перед очима постає обличчя сліпого, я відчуваю душок. Я ніби бачу цей запах. Ніби торкаюсь до нього. Він хапає мене за горло й душить аж до нудоти. Запах обростає плоттю, а плоть перетворюється на батькове обличчя. Свій запах він нав’язав мені ще за життя, але й з могили цей дух тягнеться за мною. Сморід з рота. В’язкі плювки. Нетримання сечі. Виділення з анусу. Недотримання гігієни. Неминуче гниття всього тіла. Мій батько був неприємною для очей старезною руїною. З дитинства до тієї ночі, коли він мені подзвонив, я знала його тільки таким. На дворі стояв 1980 рік, мені було двадцять років, а йому — дев’яносто два.
Я шість разів постукала в цинкові двері його кімнати — так вимагав звичай. Спершу тричі — далі зачекати — і ще три рази. Якщо після останнього удару він не відгукувався, слід було залишити батька в спокої й піти: він або куняв, або був чимось зайнятий. Треба було завітати пізніше. Це був закон. Порушувати його могли батькові дружини. Мамé Кура, Яйє Нґонé, Та Діб — вони дозволяли собі будь-коли заходити до батька, щоби переодягти його чи прибрати в кімнаті. Три дружини чергували біля його ложа з відданістю, яку я довго не могла зрозуміти. У дитинстві і юності, шукаючи цьому пояснення, я вважала, що квапилися до тієї бридкої кімнати вони не так, щоб попіклуватися про смертника, який там мешкав, як щоб перевірити, чи він іще живий. І кожній кортіло повідомити двом іншим добру вість. Я уявляла, як вони перешіптувалися між собою після кожного візиту:
46
Кіновія — тип монастиря, поширений у християнстві та буддизмі, де чернець фактично стає власністю монастиря й позбавляється всіх прав.