— Ну що? — запитувала Яйє Нґоне, її голос тремтів від радісного сподівання.
— Ще ні, — розчаровано відказувала Маме Кура, яка щойно вийшла від нього. — Дихає.
— Сходжу до нього пізніше, — трохи поміркувавши, казала Яйє Нґоне. — Можливо, Господь позбавить його останніх страждань...
— Твої б слова та й Богу до вух, — зітхала Та Діб. — Всевишній нас чує...
(Однак Всевишній не чув, бо заклав собі вуха навмисно, щоб не звихнутись.)
Ці вигадки довгий час допомагали мені пояснити ставлення цих жінок до мого батька. Певно, я помилялася. Можливо, я наділяла цих панн (яких ніколи не знала по-справжньому) мотивами, не замислюючись про їхній життєвий досвід, страшенно далекий від мого, мізерного. Хтозна, може, вони його просто любили. Зрештою, він же був їм за чоловіка — брамою до раю, як з пелюшок утовкмачувала їм у голови місцева традиція. Маме Кура, Яйє Нґоне і Та Діб були мені мачухами. Саме вони виховували мене, бо моя мати, щойно давши мені життя, одразу втратила власне.
Та повернімося на поріг кімнати. Три удари. Пауза. Ще три удари. Внутрішня молитва про те, щоби він спав чи був в іншому світі — тоді б я жодної відповіді не почула.
— Заходь.
Не вийшло. Я зробила глибокий вдих, зняла сандалі, залишила їх перед дверима й увійшла. Маленька гасова лампа заповнювала кімнату брудним бляклим світлом. Насправді її промені сягали лише країв ліжка. За її світлим колом розлігся морок потойбіччя. Ось вона, руїна мого батька. Ніколи не забуду, як він лежав у смороді простирадл, нерухомий, мов мертвий. Чи усвідомлював він, як живе? Чи міг іще відчувати запахи, або ж, виснажившись гидким духом, його нюх зрештою здався? Я вже кілька секунд була в батьковій кімнаті, аж раптом він поворухнувся, намагаючись пристати на ліктях. І застогнав від браку сил. Вага дев’яноста двох прожитих років міцно тримала його на тому ложі, яке раптом стало надто великим для колись могутнього атлета. Він скинув ковдру зі своїх кістлявих чересел. У напівмороці я побачила його трухлявий кістяк, оголений кволий торс, опущені від утоми плечі та ребра, що різко стирчали. Він відкинув голову назад, і на мить мені здалося, що вона ось-ось відвалиться — такою крихкою й безсилою була його шия. Коли він повернувся на бік, аби бути ближче до мене, я відчула сморід сечі. Я машинально піднесла руку, щоб затулити носа. Забувши, що батько сліпий, я злякалася, що він помітить цей жест. Він простягнув суху вузлувату руку до ніжки ложа й схопив великий бляшаний горщик, наполовину заповнений піском. Це було для плювків. Він прокашлявся. Я відвела очі, щоби не бачити, що з нього вийде. Та марно: звук, який я почула, цілком давав уявлення про великий ком слизу, що піднявся з глибин. Я почула, як дзенькнув горщик об підлогу, і тільки тоді перевела погляд на батька. На мене вже чекали його очі — широко розплющені й порожні.
— Маремо Сіґо, ти бридишся мною?
З ним стало складно розмовляти. Коли він говорив, його вуста кривились у гримасу, яка могла б видатися смішною, якби не перетворювала його обличчя на живе відображення болю й страждання, що могли спіткати будь-кого (включно зі мною), коли вік приступить до своїх жорстоких тортур. Тож у болісній посмішці цього старця — батька, якого я так ненавиділа, — я бачила власне майбутнє обличчя.
— Бридишся, правда ж?
Цього разу тон був значно агресивніший. Я не відповідала, намагаючись витримати його мертвий погляд. Це було єдине місце, де в ньому бриніло життя. Ці очі не бачили змолоду. Але, Дьєґане, коли він розплющував їх та спрямовував на тебе, тебе починало трусити. Усе навколо аж згиналося під вагою старості й гниття, однак із крихкого кістяка сяяли ці страшні очі. Останній предмет гордості тата серед руїни плоті. Його вуста знову скривились, але агресія щезла. Її заступила рішуча зажурлива вдячність.
— Авжеж, Сіґо, бридишся. Та на відміну від решти не приховуєш це за маскою лицемірства. Бо мені не потрібні очі, щоби це бачити.
Він знову ліг. Збувшись ваги його погляду, я вдихнула гіркий дух кімнати, мало не опаливши горло. Батько важко дихав. З його грудей долинав тягучий свист.
— Маме Кура сказала, що ти хотів мене бачити.