— Так, — відповів він. — Вона розказала, що ти збираєшся продовжувати навчання в столиці, хоч і склала вже всі іспити. Я не чинитиму спротиву. Це нічого не дасть. Рано чи пізно ти все одно підеш. Рано чи пізно (повторив батько) поїдеш звідси. Я знав це того першого дня, коли ти з’явилася на світ. Я побачив твоє майбутнє, воно відоме мені. Можеш їхати, коли хочеш. Я вже передав усі свої побажання Курі. Щойно ти облаштуєшся, вона надішле тобі гроші. Маємо родичів у місті. Можеш жити в них. Я їх попередив. Однак спершу хочу тобі сказати дещо. Ти моє останнє дитя і єдине з твоєю мамою. Ти народилась, коли за віком я давно міг би тобі бути дідом. Будьмо відверті: ця різниця у віці нам не дуже допомогла. Та я не тому не був достатньо близький з тобою. Є інша причина. Про неї я й хочу поговорити. Бо в цьому житті ми вже не побачимося.
«У жодному іншому теж, сподіваюсь», — подумала я. Авжеж, я чітко пам’ятаю, що саме так я подумала — і я досі сподіваюсь на це, Дьєґане.
Сіґа Д. замовкла. Була вже майже друга ночі. Годиною раніше я подзвонив у двері Матері-Павучихи. GPS довів мене до неї. Коли Сіґа Д. відчинила, кілька секунд я, мов паралізований, ціпенів на сходах. Спогад про ніч, проведену з нею, тримав мене, мов на ланцюгу. Та вона швидко розтурмосила мене жартами, легко й просто поцілувала мене в щоку. І відійшла. Мені довелося протискатися через її видатні літературні перса.
— Я б хотів, — одразу заявив я, — решту ночі слухати все, чого ще не знаю про Т.Ш. Елімана. Усе, що ти можеш мені сказати.
Вона трошки посміялася з мого нахабства й поспіху. Ми зручно влаштувалися у вітальні. Вона примусила мене розповісти про речі, які я вважав несуттєвими, — скажімо, просування (яке просування?) мого другого роману, — і зрештою, коли мене вже трусило від нетерплячки, дозволила увійти до кімнати свого батька. Сіґа Д. попередила: це довга історія, май терпіння, однак починається вона саме в тій кімнаті.
Мати-Павучиха мовчала. У її творах мені вже траплялася постать батька, але того вечора ми зустрілися з ним та його запахом віч-на-віч. Я майже бачив його на власні очі — простягнутого на ложі, під яким бляшаний горщик з піском чекав на слину. Сіґа Д. не відводила від нього погляду, її очі палали. Вона повела далі:
— Мало хто з письменників, Дьєґане, зберіг вірність зневазі до своїх батьків. У творах, де вони зводять з батьками порахунки чи просто розмірковують про свої непрості стосунки з ними, зрештою, обов’язково з’являється трохи любові, ніжності, що стримує лютий порив їхнього чистого гніву. Яке розчарування! Саме життя дає їм неочікувану дорогоцінну нагоду, а вони тринькають усе на дурні сентименти до тих, хто їх породив! Бридота! Сподіваюсь, я завжди зневажатиму свого батька, моя ненависть ніколи не згасне. Бо він не піддався. Він до самого кінця не тішив мене своєю любов’ю. Вважав мене негідною її. Такий був його урок — і я добре затямила це. Тож якщо я не зневажатиму батька, що від нього залишиться в мені? Це і є його щедрий спадок. Мій також — і я маю бути гідна його. Можеш розраховувати на мене, Усейну Кумаче. Можеш ще довго розраховувати на мою зневагу, тату.
Замість відповіді на доньчині закиди, з ложа долинув тяжкий кашель, що струсонув стражденним тілом Усейну Кумака, він не встиг схопити горщик, і в’язка руда слина порснула йому на груди з такою силою, що долетіла аж до ніг Сіґи Д. Та вона навіть не поворухнулась.
— Певно, ти думаєш, — вела вона далі, — сказав він мені, що я не люблю тебе, бо ти забрала життя своєї матері? Я не помилилась, перепитала я, ти саме це мав на увазі?
Сіґа Д. продовжувала:
— Ні, я не помилилась, він так і сказав: «Певно, ти думаєш, що я не люблю тебе, бо ти забрала життя своєї матері?» Дьєґане, я справді так думала. У дуже ранньому віці батько привчив мене ставитися до Маме Кури, Яйє Нґоне і Та Діб як до моїх матерів, однак жодна з них не була нею, бо моя справжня мати, яка народила мене, померла через кілька хвилин після моєї появи на світ. Він повідомив мені це з осудом, холодно. Було мені тоді шість років, і відтоді я казала собі, якщо він не любить мене, якщо карає мене, якщо не розмовляє зі мною, якщо ставиться не так, як до інших дітей, — то це тому, що я забрала мамине життя. Ніби свого життя мені було мало. Для повноти щастя треба було забрати мамине. Роками я чіплялася за це пояснення. Жорстоке, еге ж, однак я мала перевагу: я була дуже простою й довірливою дівчинкою, тож виправдовувала відстороненість свого тата, його жорстке поводження зі мною, його відверту відмову гратися зі мною, сміятися з моїх пустощів, вигадок, з усього, що я робила з однією метою — домогтися його уваги, навіть не ніжності, яку він виявляв з мольєрівською скупістю, а звичайної, банальної уваги до моєї персони. І часом мені це вдавалося: він люто лаяв мене або лупцював без жалю, — і це були найчарівніші дні в моєму дитинстві. У такі дні він мене помічав, згадував про моє існування або ж яскраво, виразно демонстрував свою нехіть. І я чіплялася за його зневагу — бо тільки вона давала можливість хоча б коротких фізичних контактів із ним. Тому я щодуху не слухалася його. Випробовувала його особисті кордони. Порушувала його правила. Культивувала непослух. Була нестримна на мову. Билася. Крала. І все це — лише, щоб він побачив мене. І він мене бив. А я йшла далі, не зупинялась. Провокувала його. Тільки б помітив мене!.. Тільки би виявив нелюбов. Часом він лупцював мене ледь не до смерті. Сусіди вже не бігли до мене на допомогу. Усі в нашому селищі вважали мене несповна розуму, тож якщо батько, якого знали, як цілителя, не міг зцілити мене, то хто б інший міг? Мачухи ж не розуміли причини моєї поведінки. Вони ж бо робили все, щоби заповнити брак матері в моєму житті; часто ставилися до мене ліпше, ніж до власних дітей (через що ці останні сприймали мене як білу ворону), намагалися, аби я забула про власне сирітство. Та марні були зусилля: мамину смерть я носила в собі, я сама була її смертю, бо зобов’язана була їй життям. Батько часто мені нагадував про це — так часто, що іноді навіть у найкращих снах у небі сяяло не сонце, а інше світило: мамина голова. У своїй першій книжці я писала, що мама привчила мене до самотності. І це правда. Та, як не дивно, самотньою мені не вдавалося бути. Вона, мама, завжди там, усередині мене. Я ковтнула її, щоби вижити. Я весь час відчуваю її у собі. Саме ця химера міцно прив’язувала мене до батька. Ніщо не могло забрати її в мене. Ні забарвлена в зневагу байдужість, ні всі зусилля мачух, спрямовані на те, щоби мене вгамувати. Це було неможливо. З першого свого зойку я отримала свою долю: батькову ненависть взамін надто дорогої ціни. Принаймні в це я вірила до того дня. І так йому і сказала. «Авжеж, я так думаю, — мовила я. — Гадаю, що ти ніколи мене не любив, бо мама загинула, щоб я жила».