— Ти помилилася, — я ніби наяву почув, як з ложа прохрипів батько, хоча слова злітали з вуст Сіґи Д. — Я кохав твою маму, але Господь забрав її до себе. Я знав, що вона мусить померти, і я прийняв цей жереб. Я бачив це. Та я також бачив, ким станеш ти. І це мені важче прийняти.
— Що він хотів цим сказати? — запитав я у Сіґи Д.
— А те, Дьєґане, що батько зненавидів мене ще до моєї появи на світ, бо побачив, яким буде моє життя.
— Побачив?
— За його словами, іноді в нього бували видіння. Свого роду нічні яви. Я ніколи в це не вірила. Однак тільки я. Весь наш край, ціла країна знали про це й тягнулись до нього за порадами, за майбутнім. Так він і заробляв на життя, промовляв іншим їхнє майбутнє, складав для них особисті молитви та містичні рекомендації. Приходили політики. Власники великих компаній. Спортсмени. Зраджені жінки. Зраджені чоловіки. Безробітні. Недужі. Самотні. Божевільні та імпотенти. Різний люд проходив через наш дім, аби лиш побачитися з великим і всемогутнім Усейну Кумаком та піти з амулетами й молитвами. Та треба визнати: навіть видатні чаклуни закінчують у вигляді бенкету для черви. Ти тільки поглянь на нього: він тхне, такий вразливий, людяний і слабкий. Хіба на таке він чекав? Невже чаклуни не бачать власний кінець, власну нещасну долю? Тільки поглянь на нього!
На ложі конав привид її батька, і я відвернувся від цього болісного видовища. Сіґа Д. розсміялася. Нарешті припинивши сміятися, вона з новими силами рішуче (ніби цей лютий напад жорстокості наелектризував її) повела далі:
— Він сказав мені: «Я побачив, ким ти станеш, і явлене мені було істиною. Та, ким ти була в маренні, уже постає в реальності, і я ніколи цього не пробачу всесвітові: він дав мені доньку, яка нагадує мені про все, що я ненавиджу, все, що я залишив у своєму минулому». Тієї миті я забула про сморід, кімнату і смерть. Я вчепилась у посвист голосу, що долинав із батькового тіла. І він сказав мені... (Сіґа Д. замовкла на мить, ніби збираючи всі найважливіші деталі оповіді. Я ж заплющив очі. І почув голос. Я не знав, кому він належав: Сізі Д. чи її батькові, який, лежачи на своєму ложі, силився розповісти власну історію. Я не знав, де ми: у вітальні в Амстердамі чи в смердючій кімнаті. Та хіба важливо було перебувати в певному місці, де б звертався до нас знайомий голос у точно визначену мить? Ми , як і раніше, перебували в оповіді, а можливо, кожної миті свого життя — поміж місцинами і голосами, поміж теперішнім, минулим і майбуттям. Наша глибока істина була більш ніж простою сумою цих голосів, місцин та моментів; наша глибока істина — це те, що бігло невтомно й невпинно між ними, за течією та водночас проти, одержуючи і втрачаючи, запаморочливо й упевнено. Я не розплющував очі, а голос вів далі.) ...сказав мені: «Ти — як вони. Ще до твого народження я знав, що ти нестимеш горе, що забереш життя своєї матері, а моє перетвориш на пекло, з кожним подихом нагадуючи мені, що не маєш зі мною нічого спільного, що ти — як вони. Як можливо таке?! Відповідь дасть лише кров... Лише плоть... Лише таємничі гени, що протинають час і поміж двома точками свого довжелезного шляху визначають попередні і наступні покоління, нащадків і предків! Тож усе почалося з нашої давньої родички. Усе почалося з Моссани...»