Усе почалося з Моссани. Усе почалося з її вибору. Наприкінці подій, про які я тобі розповім, перед входом на цвинтар, під манговим деревом я знову поставив Моссані своє запитання. Тоді вона вже давно поринула в мовчанку, самотність і тінь. І все ж я поставив їй своє одвічне запитання: чому саме він?
Того дня я ще раз заговорив із нею, не сподіваючись відповіді. Давно вже я Моссану про це не питав. Вона присвятила себе Богу. Та передусім вона була присвячена мені. Кожен чоловік на планеті має право почути відповідь на своє запитання, Маремо Сіґо. Іншої мети нашої присутності тут я не бачу. І кожен мусить знайти своє запитання. Чому? Щоб отримати відповідь, яка відкриє йому таємницю сенсу життя? Ні: сенс життя відкривається тільки наприкінці. Запитання шукають не для того, щоб дізнатися про це. Його шукають, щоб постати перед чистою невблаганністю загадки. Загадки, рóзв’язку якої просто не існує. Запитання, єдиною метою якого є нагадати тому, хто його ставить, що і його життя несе в собі загадку. Кожна істота повинна шукати своє запитання, щоб торкнутися пальцем темної загадки серця своєї долі: того, що лишиться непоясненним, однак завжди займатиме місце в житті.
Багато людей помирають, так і не відшукавши своє запитання. Інші натрапляють на нього запізно. Я ж мав талан і прокляття ще замолоду сформулювати його. Позбавивши себе до кінця своїх днів лиха болісних пошуків, я натомість отримав іншу халепу: вічно битись об стіну мовчанки без відповіді. Утім, мовчання не було порожнім. Його населяло юрмище нескінченних припущень, можливих відповідей та пов’язаних із ними сумнівів.
Чому саме ти?
Того дня я вкотре був упевнений, що Моссана відреагує на мою цікавість так, як завжди: міцно зціпивши щелепи в затятій мовчанці, щоб ніщо не ввійшло й не вихопилось, бува. Моє запитання вже перетворилося на ритуал. На звичне привітання. Воно працювало, мов шиболет[47], значення якого в усьому світі знали лише ми двоє. Щоразу, висловивши його, кожен із нас пірнав у власний світ. Я — у свій, заповнений спогадами, приниженням, болем, люттю й нерозумінням. Вона — у свій, про який я не відав нічого, відколи кілька років тому вона зачинилась у ньому.
Однак я був певен: вона мене чула. Саме через цю певність щоранку я вперто приходив до неї. Справді, ніщо в ній не свідчило про те, що вона мене чула чи хоча б помічала мою присутність. Я не бачив її, але її образ ясно світив у моєму серці. Її погляд не миготів, прямо дивився на довколишні могилки. Кутики вуст не кривилися гірко, зі співчуттям чи переляком. Тиха й непорушна, далека, мов інша планета — такою була Моссана. Мені здалося, що цвинтар уже прийняв її у свої обійми. Та я знав: вона чула мене щоразу, як я ставив своє запитання. Я знав. Питаєш, чому? Бо її запитання, головне запитання її життя, було таким самим. Нас поєднав досвід покари, а ключем було одне запитання на двох: чому саме ти?
Моссана вже давно жила зовсім гола під старим манговим деревом навпроти цвинтаря. Як завжди, я сів поруч і поклав біля її колін торбинку з їжею. Я давно відмовився від думки носити їй одяг — вона ніколи його не вдягала. Одного дня (багато років тому), я силою натягнув його на Моссану. Та щойно я відійшов, вона зірвала його із себе та подерла на шмаття.
Перші години її мовчанки я намагався тримати її біля себе. Увечері прив’язував її до ліжка, щоб не втекла. І вона горлала всю ніч. З неї виходило люте волання — так, ніби її піддавали безжальним тортурам. За кілька днів я був змушений відпустити її. Тоді вона хоч кілька слів могла зронити. Я намірявся не відпускати її, і вона казала: «Жоден хворий не бажає одужати, жоден із тих, хто впав, не воліє піднятися, — бо іноді це означає падіння ще більш болюче, можливо, смертельне; ніхто не хоче повертатися до нормального життя, яке часом мало чим відрізняється від смерті. Підніматися — не для мене; підніматися для мене — це небезпечна химера. Усейну, я не хочу, щоб мене рятували. Не хочу повертатися. Тож дай мені піти».
47
Шиболет — біблійний вислів, у переносному сенсі вживається для означення характерної мовної особливості, яка дозволяє ідентифікувати групу людей, зокрема, етнічну; своєрідний «мовний пароль». Термін, поширений у семіотиці.