Зрештою, сказане Моссаною, її жахливе нічне волання, її втечі завжди до одного місця — старого мангового дерева навпроти цвинтаря, — зламали мою волю. Не в моїх силах було її тримати. Тож із безсилою люттю я спостерігав за її невпинним спуском у безум.
Коли розум її почав згасати, я мучився від неможливості зберегти її й урятувати, хай навіть проти її волі. Тоді я поклявся, що ніколи не залишу кохану людину, не доклавши максимум зусиль до її порятунку. Тож я рішуче поринув у вивчення й історію Корану та в ініціацію до традиційної містики. У цих мудрощах я шукав силу для турботи, розв’язував загадки «третього ока» та отримував силу ясновидіння. Кілька місяців по тому я вирушив до сусіднього селища. Відвідав поважного суфія, який погодився вдосконалити мою релігійну освіту. Він посвятив мене у містерії того, що можна побачити лише внутрішнім оком, — єдиним, власне, яке в мене було. Я навчився бачити і читати світ, угадуючи його за невидимим сяйвом. Час більше не був таїною для мене. Він відкривався за моєю спиною. І перед моїм обличчям. І я умів угадувати його звивистий шлях в обох напрямках. Я набув знань, необхідних для загоєння всіх людських ран. Тілесних, духовних, життєвих. І через рік, як повернувся, уже був тим, кого весь наш край знав як шейха Усейну Кумака yal xoox lé — мудрого шейха.
Моссана так і сиділа там — під манговим деревом, безрушна перед могилами. Я знав, чого вона чекала. Знав також, що очікуваного їй не судилось. Отримавши нові знання, я намагався повернути її. Мені не вдалося: надто глибоко занурилася вона в тінь, щоб у мене з’явився хоч один шанс повернути її живою. Отже, оскільки було надто пізно її витягати звідти, я вирішив провести її до іншого світу. Якщо пам’ять мені не зраджує, сталося це в 1940 році. Моссана вже два роки в’янула в бездонній криниці, що відкрилась у ній.
Тоді я примусив себе порвати з нею. Вирішив нарешті звернути увагу на інших жінок. Знайти їх було нескладно. Моя слава цілителя та Божого чоловіка перейшла межі нашого селища. У деяких родинах вважали за честь і добру нагоду запропонувати мені одну зі своїх доньок, хоч вік у мене вже був поважний. Я знав, що такий шлюб для них був захистом — завдяки моїм молитвам — від нещастя, хвороб, інших лих. Тож наприкінці року я одружився з Маме Курі, хоч і було їй лише вісімнадцять.
Усім своїм жінкам я міг би бути за батька. Я міг би дати життя Маме Курі, Яйє Нґоне, Та Діб і твоїй мамі, Сіґо. Моє кохання до них тільки міцніло, адже було подвійним. Я їх кохав як дружин і плекав, мов своїх можливих доньок. Для мене в моєму досить поважному віці бути чоловіком і батьком водночас було важливою нагодою: пустощі молодості позбавили мене свого часу такого досвіду. Тож я переживав це як зрілий чоловік, який пізнав глибоке й щире кохання до жінки і для кого батьківство не мало секретів. А ініціація заспокоїла мій розум і дала мені мудрість. Тривожила мене Моссана.
Авжеж, я відмовився від думки про спільне з нею життя, але досі хотів відчувати її. Тож навіть після одруження, навіть ставши батьком своїх перших дітей, я щодня ходив до Моссани під мангове дерево. І щодня відчуття її близькості дарувало мені і щастя, і біль. Вона була незагойною раною, мені подобалося її ятрити. Я не хотів, щоб вона перетворилася на шрам. Вона мала боліти, палати — вічно! Саме тому я ходив до неї щодня, ніс до неї добрі й погані спогади, зраджені сподівання і своє вічне запитання.
До того, як я вирушив на ініціацію до суфійського шейха, Моссана хоч щось мугикала поміж нападами. Робила вона це досить чітко, її розуміли. Зрідка вона навіть могла пристойно підтримувати розмову. Ці випадки залишали надію на її повернення. Та вона не поверталась. Це було очевидно, коли, за чверть години після прояснення, вона ще глибше занурювалась у чарівливу розгубленість або похмуру мовчанку. Кожен проблиск розуму мав свою ціну: ще глибше падіння в морок.
Коли я повернувся після ініціації, Моссана вже не говорила. Селяни розповіли, що вона остаточно замовкла через кілька днів після мого від’їзду. Відтоді Моссана тільки мовчки споглядала могилки. Я її бачив у мороку сліпоти. Ніщо не примусило б мене забути її неймовірну вроду. Її образ був даром, яким мене збагатили очі, перш ніж назавжди згаснути. Навіть нині, після довгих років, я її досі бачу.
Набута мною в селищі аура відбилася й на ній. Селяни вірили, ніби Моссана мала якісь чари, а я сидів із нею з винятково містичних потреб. Навіть діти, зазвичай жорстокі й безжальні з людьми, що несповна розуму, не чіпали її. Ніколи не бачили, щоб вона неслась щодуху через село, рятуючись від тічки лютих хлоп’ят, які камінням і лайкою гнали б її. Моссана зістарилась, я це відчував. Її волосся посивіло, глибокі зморшки вкрили її обличчя.