Переважно на її тілі позначився не час. Це було страждання. Внутрішні тортури, які бралися за плоть тільки тоді, коли за довгі роки повністю сточували душу. І все ж я був переконаний, що врода Моссани нікуди не поділася. Незважаючи на природний страх перед її божевіллям, чимало чоловіків все ж її прагнули. Вона ж не приховувала своє оголене тіло ні від кого. Та ніхто не наважувався наблизитися до неї, тим паче — торкнутися її тіла. Подейкували, що її захищали мертві. Моссану називали нареченою мерців і манговою божевільною.
Лише я міг підійти так, щоб вона не заволала. І не тому, що володів чарами, як любили розводитися селяни. Ні, жодної влади над Моссаною я не мав. Просто вона мене впізнавала. Я був останньою ланкою, що поєднувала її з добою, де лежало пояснення її теперішнього — і нашого теперішнього стану. Та головне — ще раз кажу, — що в нас було одне запитання на двох. Найстарші члени сільської громади, які знали історію наших стосунків, здогадувалися про нашу таємницю. Дивна парочка сиділа під манговим деревом: гола божевільна та сліпий відун — поруч, навпроти цвинтаря. Достатньо, аби налякати небажаних і цікавих.
Та дозволь мені повернутися до того дня, про який я згадую раз у раз. Було це в 1945 році. Моссана вже майже вісім років жила у своєму світі. Авжеж, 1945 рік. Я добре це запам’ятав. Казали, ніби війна мала невдовзі скінчитися. Новини долинали до нас іздалеку, з вітром. Того пам’ятного дня — як і щодня впродовж попередніх десяти років — я поставив запитання Моссані: «Чому саме ти?» Я відчув, як вона здригнулася, як поклала свою руку на мою. Її реакція мене не здивувала: тієї ночі вві сні я бачив, що вона повернулася. Господь дав мені знак. І Моссана справді повернулася. Востаннє вона погодилася на повернення, лише щоб дати відповідь на запитання.
Відповідь Моссани ти почуєш пізніше, Сіґо. Зараз я хочу сказати тобі дещо інше — мова про причини моєї нехоті до тебе. Хоч ці дві історії насправді є одним цілим. Коли я вперше поклав руку на живіт твоєї матері, що носила тебе, у моїй голові спалахнуло сліпуче сяйво. І в цьому сяєві серед їхніх облич я побачив твоє. Ти ще не народилась, а я вже знав, що ти будеш на їхньому боці. Вони повернуться в тобі.
Я так і не дізнався, хто з нас був старший. Якщо вірити мамі, я вийшов першим. Однак у нашій культурі час змінює біг, коли на світ приходять двійнята: того, хто виходить з материного черева останнім, вважають за старшого. Мамá Мбоїл, коли я був дитиною, завжди твердила одне: «Усейну Кумаче, твій брат дозволив тобі вийти першому, щоб ти не журився, тож він повівся як старший брат, який хотів зробити приємне молодшому. Ассан Кумак прийшов у цей світ через дев’ять хвилин після тебе, тож ти молодший на дев’ять хвилин». Ось що казала наша мати. Мені так і не вдалося позбутися враження, що Ассан Кумак, мій брат-близнюк, поцупив у мене значно більше, ніж дев’ять хвилин. Він забрав у мене можливість, право не перебувати в його тіні.
Ми народились у 1888 році. Хочу уточнити (хоча, напевно, тобі це й так відомо): я не народився сліпим. Я бачив. Перші двадцять років свого життя я бачив. Однак це вже інша історія, час якій прийде пізніше. Отже, надворі стояв 1888 рік. Батька свого ми не знали. Він загинув під час риболовлі в пащеці здоровенного крокодила — ця жахлива легенда позначилася на всьому нашому дитинстві. Наша мати Мбоїл, твоя бабуся, носила нас під серцем уже шість місяців, коли батько (хтозна, навіщо) вирішив порибалити в найнебезпечнішій ділянці ріки. То були володіння чудовиська. Мбоїл ніколи багато не розповідала про батька. А коли вряди-годи все ж відкривала щось, то мені завжди здавалося (хоч вона це і приховувала), що мама раділа його відсутності. Вона немов була вдячна величезному крокодилу, річковому царю, за те, що забрав її чоловіка. Від батькового тіла не залишилося нічого. Тож не було й могили, яку ми могли би відвідувати разом — принаймні в перші роки свого життя.
Наприкінці 1888 року (тоді нам було по десять) група чоловіків, серед яких той, хто виховав нас, вирушили в триденну мандрівку рікою. Метою цього полювання було вбити крокодила, що наводив жах на весь край і якому приписували всі незрозумілі смерті та зникнення, навіть якщо траплялося це не біля ріки. Завжди потрібний цап-відбувайло: ним призначили крокодила. Тож чоловіки організували річкову кампанію, і після наполегливої і жорстокої гонитви їм таки пощастило вколошкати монстра. Троє мисливців загинули й були з’їдені; двом іншим довелося щось ампутувати — одному руку, другому ногу. Та зрештою тварину вбили.