Смертельний удар йому наніс наш дядечко Нґор — ми його кликали Токо Нґор. Саме він за правом левірату виховав і забрав нас із мамою до себе після смерті нашого батька, а його старшого брата. Токо Нґор і наш батько були дуже близькі. «Його загибель, — сказав він нам, коли ми досягли достатнього для розуміння віку, — завдала нам усім великого болю». А я думав, що ще більшого болю йому завдавала думка про те, що крокодил був досі живий. Десять років він накопичував мстиву злобу проти тварини, яку навіть не раз, ризикуючи життям, намагався вбити самотужки. Того разу йому це вдалося. Коли він повернувся, переповнений перемогою та втіхою від помсти, я, хоч і був ще дитям, відчув, як він змінився. Він скидався на хворого, який одужав після довгих років страждань. Але тієї ночі я зрозумів, що я помилявся: усі ці роки Токо Нґору боліло не те, що крокодил був живий, а те, що в його брата не було могили, на якій він міг би досхочу наплакатися.
Після своєї переможної вилазки мисливці поділили між собою величезну тушу рептилії — самця-гіганта довжиною в сім метрів і вагою майже у тонну. Хтось хотів шмат його шкіри, інші — ікла чи очі, а комусь до вподоби стало й м’ясо. Дядько ж Нґор хотів тільки одного — нутрощі звіра. «Від тіла брата, — повторював він, — не залишилося нічого, однак він побував у шлунку цієї падлюки. Тож усе, що мені треба — це шлунок». З цим погодилися. Він розрізав чудовисько й поховав його нутрощі не на цвинтарі (таке не дозволялося, не можна було ховати вміст крокодилового шлунку на людському цвинтарі), а під манговим деревом навпроти — тим самим деревом, під яким багато років по тому всілася Моссана. Вона не знала історію, про яку всі забули, тож ніхто їй про це не розповів. Але, Сіґо, одразу кажу тобі: коли я йшов туди до Моссани, то не через мого батька. Бо я його взагалі не знав. Ні, йшов тільки через Моссану. Та навіть через тридцять років я не забував, що під цим манговим деревом була могила батька (звали його Валí). Могила, яку Токо Нґор спорудив йому, поховавши нутрощі крокодила, який проковтнув і перетравив його тіло.
Токо Нґор і наша мати ходили за нами з Ассаном, мов за двома маленькими принцами. Обох нас любили — але одне одного ми не любили. Принаймні я брата не любив. Гадаю, це почуття було взаємним, хай би що він казав. Перед іншими він удавав люблячого брата-захисника. Коли на нас дивилися, він робив змовницький вигляд — хоч насправді ніякої спільності між нами не було. Досить було нам лишитися самим, і його справжнє нутро являло себе: він утрачав до мене цікавість, відкрито мене зневажав і звертався тільки для того, щоб принизити, присоромити чи поглумитися з мене.
Ми ні в чому не були схожі. Звісно, з фізичної точки зору ми були абсолютними близнюками — ідеально подібними. Та характери ми мали протилежні. Я ніколи не відчував сильного єднального зв’язку, зазвичай характерного для близнят. Ассан був дуже милим і спокусливим дитям. Він сміявся, усміхався, чарував, був слухняний, без упину патякав, приймав гарні пози, хизуючись добрим здоров’ям і очевидним щастям. Він прагнув схвалення й захвату від дорослих. Діти нашого віку, мов зачаровані, корилися йому в усьому. Він заразив нас собою й очолив. Я ж був неговіркий. Стриманий. Лякливий. Загадковий. Ні осяйної аури брата, ні його природності й легкодухості, ні радісності я не мав. Потайки я з дитинства страждав, коли нас порівнювали всі, хто нас бачив. Лише в шашках мені вдавалося брати гору над ним. У решті ж ігор він був сильнішим, прудкішим, хитрішим, сміливішим і розумнішим.
Через кілька днів після поховання шлунку крокодила дядечко Нґор зібрав нас усіх. І заявив, що ми маємо подумати про майбутнє.
— Ви почали, — мовив Токо Нґор, дивлячись почергово на мене й мого брата, — відвідувати школу Корану. Це вкрай важливо. Слід знати Іслам, який є значною частиною тих, ким ми стали. Треба знати також традиційну культуру, яка була до Ісламу. Та водночас варто знати про те, що нас чекає. Думати про майбутнє. А що на нас чекає? Ця країна належатиме білим. Можливо, уже їм належить. Сумно про це казати, але вони панують. Вони отримали, що хотіли: силою й хитрістю. Хтозна, може, ми й звільнимося, та поки що ті, що прибувають з Kata maag, тобто з-за океану, лишаються тут. Відчуваю, триватиме це довго. Я вже не побачу той день, коли вони нарешті підуть і ми станемо тим, ким були. А може, і ви, такі ще юні, помрете задовго до того дня. Може, той день узагалі не прийде, і ми не зможемо зупинити час та знову стати, ким колись були. Зрештою, людина — не риба: вона не може плисти проти течії; люди спускаються до великих дельт, де знаходять кінець їхні долі, і кидаються у відкрите море. Ми будемо іншими. Наша культура уражена. Колючка глибоко вп’ялася їй під шкіру — витягти неможливо, це рівноцінно смерті. Та можемо жити з нею, залишити її в собі — не як медаль, а як шрам, як свідок, поганий спогад, як попередження всім попереднім колючкам. А вони будуть — інших форм і забарвлень. Однак оця колючка віднині є частиною нашої великої рани — себто нашого життя.