Дядечко Нґор замовк і підняв голову до неба. Я не зрозумів з його слів нічого.
— Що певно, — повів він далі, — то це те, що слід готуватися до майбутнього, де ми ніколи не будемо самі, де ніколи не буде так, як раніше. Про це я часто говорив з вашим татом Валі, Царство йому небесне. Він бажав цього від щирого серця. Бажав, щоб його діти — хоч би один із них — пішов до школи тубабів[48], але не для того, щоби вирости, як вони, а для того, щоб захистити себе, коли вони твердитимуть, ніби їхня точка зору не просто краща (спірне питання), а і єдина можлива (а це вже брехня!).
Усе змішалось у моїй голові. Я не розумів, до чого він вів. Дядько Нґор знову замовк і суворо на нас подивився.
— Ви розумієте?
— Звісно! — гукнув Ассан.
Щоб не зійти за дурня, я збрехав:
— Авжеж, дядьку Нґоре.
Мама помітила мою збентеженість і ніжно, мовби зважуючи й пом’якшуючи кожне слово, пояснила:
— Ваш дядечко хоче сказати, néné[49] (так з любов’ю вона називала нас), що один із вас мусить піти до школи білих.
Я з жахом зирнув на дядька. Та він сидів із серйозним виглядом і не відводив від нас очей. Тоді я обернувся до Ассана. Хіба міг я сидіти спокійно, коли нам оголошували щось настільки жахливе?!
— Так і будете мовчати? — запитав дядечко Нґор.
— Я не хочу нікуди їхати! — заридав я.
— Що ж, добре. Поїду я, — зголосився Ассан, щойно я заспокоївся. — Піду до школи для білих.
За якусь мить тиші дядько Нґор мовив:
— Хай живе Рооґ-Сен! Ми з мамою теж так вважаємо: Ассане Кумаче, ти підеш у зовнішній світ у пошуках інших знань, а ти, Усейну Кумаче, залишишся тут і захищатимеш знання нашого світу.
Тієї ночі мене не відпускали дуже суперечливі почуття, тож я не спав. З одного боку, я радів, що нарешті спекаюся брата, бо він мав поїхати геть, але з іншого боку, я відчував, що цей від’їзд принесе нам лихо. У нашому світі відкривався прохід, і ніхто не знав: що звідти вийде і що туди увійде.
Маю пришвидшитися. Дуже тисне у грудях. Чуєш, як свистить?
Наступні роки були для мене щасливими. Ассана біля нас переважно не було. Він навчався в школі для білих у великому місті на півночі країни, в інтернаті місіонерів. Повертався лише в сезон дощів — а по завершенні зими відразу їхав назад. Решту року я жив із дядьком Нґором і мамою. Я мав змогу любити їх на повну силу, не ділячись із братом. Тож коли мама казала néné, я знав, що зверталася вона до мене. Від усвідомлення того, що тієї миті я був єдиним об’єктом її любові, моє серденько тішилось. Я був єдиним на сімейному фото. Ассана виключили. Тим часом він дорослішав і не змінювався. Навпаки, наука, яку дізнавався в школі для білих, лише збільшила в ньому потяг до спокушання. Але тепер він мав нову зброю.
Ассан був у нашому селищі серед перших, хто відвідував школу для білих. Коли повертався, перетворювався на розвагу для всіх. Він розповідав про велике місто. Описував білих та їхні звичаї. Ділився їхніми знаннями й таємницями. Демонстрував вишуканість, кокетство і красномовство. Говорячи нашою мовою, він уставляв у неї французькі слова. І те, що він казав, хай навіть дурниці, вони наділяли аурою значущості. Це всіх чарувало. Ассан і без того був здібним й допитливим хлопцем. А французька школа перетворила його на освіченого, ввічливого та самовпевненого підлітка, а згодом — юнака. Але передусім французька школа (і це було її головним завданням) обернула його на маленького чорношкірого білого.
У 1905 Токо Нґор помер від сепсису після важкого й недоглянутого поранення щиколотки. Та перш ніж піти, він нам заявив, що пишається тим, ким ми стали: Ассан Кумак — освіченим чоловіком, озброєним західними знаннями, а я, Усейну Кумак — вправним рибалкою, солідним, відповідальним членом суспільства, глибоко вкоріненим у рідну культуру. Він не попросив нас піклуватися про нашу матір. А втім, Мбоїл пережила його лише на рік. У 1906 році її забрала звичайна застуда.