І знову ми з Ассаном опинились на сцені один на один. Я сподівався, що смерть дядька й мами нас зблизить, що нас об’єднає спільне горе. Я гірко розчарувався. Авжеж, Ассан, як і я, болісно переживав смерть Нґора й Мбоїл. Та він на своєму боці лишався один — і я теж був самотній. Ми ділили на двох одне неподільне горе. Відстань між нами збільшилася. Вона вже вимірювалась не у хвилинах, а у світах. До різниці між нами додалася взаємна глибока ворожість. Я вважав, що Ассан надто віддалився від світу, в якому виріс; а він думав, що я загрузнув у ньому й зачинився. Дуже скоро нам не було взагалі про що говорити. Після маминої смерті він заледве вітався зі мною, коли приїжджав у наше селище.
Коли Ассан не занурювався в численні європейські книжки, які привозив із собою, він віддавався легким розвагам, можливим завдяки його вмінням і загальному захвату, який вони викликали. Він став пиячити. Забув про релігію. До слова, він зізнався мені, що місіонери навернули його до Христа, тож тепер його звали Поль. Я відповів, що це його справа, але я не знаю ніякого Поля. Для мене він завжди буде Ассаном Кумаком. Він забув предків. Я ніколи не бачив, щоб він ходив на могили дядечка Нґора та мами. Дівчата були йому цікавіші. Чи, краще сказати, це він був для них цікавий.
Дехто з дівчат нашого віку таки чинив йому опір. Найвродливішою й найсміливішою, на яку він не справляв жодного враження, була Моссана. Саме тому Ассан її і вподобав. Саме тому — поміж багатьох інших причин — уподобав її і я. Моссана була на два роки молодша за нас, але здавалася на три роки старшою. Коли вона стала підлітком, її врода вибухнула, мов сонячний бунт після тисячолітньої диктатури ночі. Вона була жінкою, повноцінною жінкою, — а ми ще плентались у хвості юності. Крім нас із Ассаном, довкола було повно привабливих чоловіків. Навряд чи я помилюся, коли скажу, що Моссану прагнули всі чоловіки в селищі. У той час її врода була в усіх на язиках. Моссана любила погратися. Вона була цілком свідома своїх чарів, відчувала, як її всі бажають, ревнують. Вона навчилась поводитися, мов дика фантазія, міраж, який ніби осьде, простягни руку, аж раптом вмить відступає за обрій. Граючи в спокусу, Моссана дізналася, що значить вільне життя. Вона не належала нікому; та кожен вважав, що вона належатиме саме йому. Я теж так вважав.
Що ж приваблювало мене в ній? Моссана була відверта, нестримна, грайлива, смілива — повна протилежність мені. Та йшлося не про банальний потяг до особистості, яка здавалася мені відмінною від моєї. Що я любив в ній найдужче — це те, ким вона начебто не була. Те, що я вгадував за її показною натурою. Певно, я закохався у своє уявлення про неї. Та хіба більшість людей не закохуються саме в химеру? Уже потім ми пізнаємо своїх коханих. А тоді або наше уявлення про них справджується, і ми за це кохаємо їх іще дужче, або виявляється хибним, і наше кохання живиться подивом і приймає виклик несподіванки.
Я кохав Моссану. Але не тільки я. Два чи три роки я мусив чекати, терпіти, стверджувати себе, спокушати її, методично й безжально відваджувати своїх конкурентів. У 1908 році нас лишилося двоє: мій брат і я. У байдужості Моссани до його персони Ассан знаходив сили для спокушання. Він за своєю природою був переможцем: його цікавила тільки та територія, що чинила йому опір.
На моєму боці були час і місце. Коли Ассан Кумак повертався до міста, я міг увесь час зваблювати Моссану, яка жила в селі. Терплячість я перетворив на свій єдиний козир. Я не намагався ні вразити Моссану, ні викликати в неї якихось ілюзій. Я показував їй себе таким, яким я був: скромний, без привілеїв, багатий хіба на свої гризоти, сумніви й мовчазність, але не позбавлений і певних чеснот — відданості рідній землі, зрештою, чесності. Таких талантів і такого розуму, як у брата, я справді не мав. Та я вважав, що маю дещо інше, не менш цінне й важливе в житті. Що ж до Ассана, то, приїхавши до села, він заволодівав Моссаною. Завалював її подарунками, солодкими словами заносив її в мріях до вулиць великого міста, навчав її читати й рахувати мовою його нових білих господарів. Два світи, що ми їх утілювали і що в усьому були протилежні, знову зіткнулися в Моссані.
У двадцять два роки я став сліпим. Сталося це на риболовлі. Того дня я рибалив сам на одній із притоків, що їх так боялися решта з простої причини: саме тут жив колись крокодил, який убив мого батька, Валі. Легенда про це чудовисько надовго пережила крокодила. Згідно з одними чутками, монстр мав дітей — дехто з рибалок начебто бачив їх. Інші ж подейкували, що крокодил насправді був місцевим духом води, тож, навіть забивши його, позбутись його було неможливо. Жінки, що на примості прали білизну, начебто чули далеке ревіння. Доказів не було. Цілком могло бути, що десь там жив інший крокодил, але я сумнівався, що це могло бути пов’язане з тим, якого дядечко Нґор на наших очах розрізав, щоб дістати шлунок. Я вірив (і вірю досі) у водних панґолів[50]. Наші традиції були мені близькі. Я ж був рибалкою. А місцевим рибалкам добре відомо: часом води являють вкрай дивні речі.