Выбрать главу

— Що інше?

— Інші можливості в житті.

— То їдь до нього! — розлючено гукнув я. — Він точно не проситиме в тебе шлюбу. Йому треба тільки твоє тіло. І ти йому його даси. Адже саме цього ти хочеш, саме цього ти завжди хотіла. Повернутися спиною до традицій заради свободи, щоби виправдати розпусне життя. Він давно це зрозумів і забив тобі голову історіями про білих. Ти не вільна, Моссано. Ти — божевільна негритянка, безчесна дівка!

На цих відверто образливих словах Моссана залишила мене. Вона поїхала, так нічого мені й не сказавши, — і це було гірше, ніж будь-яка лайка.

Деякий час новин про неї не було. Мій брат так і не повернувся в село. Я зробив із цього висновок, що вони жили разом у великому місті. І мучився від цієї думки. Довгими ночами я уявляв закохану пару серед вогнів великого міста. Уявляв, як вони кохаються, і мало не вмирав від цього, але смерть до мене не йшла. Іноді я волав серед ночі — то клянучи Моссану, то по-дитячому благаючи її повернутися.

Звісно, у мене не раз виникала думка вирушити на їхні пошуки. Та я був надто гордий. Авжеж, відсутність Моссани доводила мене мало не до сказу. Однак, Маремо Сіґо, задоволена посмішка мого брата, посмішка, яку я уявляв на його вустах, коли він побачить мене, такого нещасного, змученого й самотнього — ця посмішка була для мене нестерпною. Краще померти, ніж дати йому таку можливість. Хоч як я кохав би Моссану, так принизитись я не міг. Та й що б я сказав їй після отрути, яку влив їй у вуха перед її від’їздом? Вибачився б? Це не скасувало б сказане. Слова не в змозі повернутись у часі, щоб ніколи не народитись. Так, я шкодував про сказане. Та навіть тоді, у глибині душі, я досі в це вірив: Моссана жила ілюзією свободи. Ця африканська дівчина була переконана, що достатньо жити яскраво, курити на людях — і будеш як ті білі пані, яких їй показував у журналах Ассан. Вона вірила, що може бути як героїні в романах, які мій брат читав і перекладав для неї. Вона була готова пливти за течією. Такою я її й любив. І страждав у лабетах ревнощів, болю, пихи, самотності й кохання. Саме тоді я почав питати себе: чому саме ти?

V

Якось, через три або чотири місяці після від’їзду Моссани, біль став надто нестерпний, і я піддався: вирушив до великого міста. Про міста я нічого не знав, мені було невідомо, чи там жили мій брат і Моссана — і все ж я поїхав.

Прибув я після тривалої денної подорожі. Місто виявилося людним і шумним. Я відчував навколо себе енергію — водночас безладну й шляхетну, люту й прекрасну, — яка могла і виснажити аж до смерті, і вдихнути життя в труп. Хлопчина, який блукав вулицями, за монетку погодився поводити мене. Я поклав руку йому на плече, і ми вирушили. Він запитав, куди я хочу піти. А я сказав — до кварталу білих. Сморід сміття й гниття ледь не вивертали мій шлунок, але мене заспокоїло море, яке зненацька проривалося крізь щільне міське комашіння. Місто мене чарувало. Поки ми йшли, я забув, навіщо приїхав й віддався довколишньому життю. Хлопець підлаштувався під мою ходу, радий, що заробив тільки за те, щоб супроводжувати сліпця. Тож ми пройшли через ринки, де збились у купу клієнти і продавці, поліцейські і шахраї, песики та віслюки, коти і барани. Солодко пахло м’ясо. Відчувався дух щойно виловленої риби. Важко тягнулися аромати спецій. Вітер відгонив сіллю. І знову — звалища та гнила вода. А ще — голоси, суперечки: серйозні, веселі, грайливі і філософські.

Теревенили про природу, молилися, щоб предки захистили від лютих злив, раділи, що скоро до міста завітає Серінь-чудотворець[51], обговорювали прекрасні стегна славетної Салімати Дьялло, а потім згадували про наступний бій борців, про велику хвилю, яка забрала дитину, про жертву, яку варто принести Богині, аби вона більше нікого не забирала, про любовні походеньки білого губернатора, якого знайшли вусмерть налиганим, із вусами, сплутаними з лобковим волоссям місцевої повії dryanké, про Божу ласку, про фатальність людської долі. На одній із площ, серед жвавих розмов, я почув сухий шерхіт шашок на дошці. На мить я зупинився, вслухаючись у жарти, сварки, прокльони й прогнози. Одразу згадалась моя забута любов до цієї гри.

Сирени швидкої або жандармів. Загальний гармидер. Лайка й обережні коментарі. Ми зупинилися. Що таке, пожежа? Крадіжка? Ні — заарештували якогось нещасного, незвичайного клошара, якого ненавиділи й боялися не менше, ніж чаклуна. Якась пані закликала мене приєднатися до натовпу, що йшов його визволяти. Вона верещала, мов навіжена, обізвала мене ланцем, словами, що пекли, наче перець, жалілася, що чоловіки перевелись. Зніжилися! Збабіли! Не чоловіки — павичі! Дівки! Ганчірки! Де поділися завзяті сміливці? Оті, що були колись! Хай допоможуть звільнити Принца нашого прекрасного міста! Я ж відповів, що користі від мене буде мало: я сліпий і немісцевий. А вона заявила, що у справжньому житті чоловік, особливо такий молодий, як я, не потребує очей і прописки. Невже?! Авжеж, кажу тобі, Silmaxa![52] Де б він не був, звідки б не йшов — чоловікові, щоб гарувати й битись, потрібні лише його яйця. Під час суперечки я відпустив плече свого юного провідника. Він умить розчинився в натовпі. Я запитав у мегери, яка вже відчепилася від мене, де розташований білий квартал. Перейди міст і рухайся на північ! І стережися нічної години — ти ж немісцевий! Стерегтися? Чому? Кого? Та її відповідь злилася з гармидером...

вернуться

51

Серінь (Serigne) — духовний учитель, шейх, знавець Корану в народі волоф.

вернуться

52

Сліпець (волоф).