Вона: Салімата. Я: Салімата, а далі? Вона: Салімата Дьялло. Я: То це твої стегна обговорює ціле місто? Вона: Так, мої, і тепер ти знаєш, чому. Я: Твоя правда.
Тоді вона пішла. Хоч я й не вірив, що сон прийде до мене, все ж міцно заснув. А наступного дня почувався винним за ніч з Саліматою Дьялло. До села я доїхав, відчуваючи сором, і змирився з відсутністю новин від брата й Моссани. Зрештою, це навіть мене заспокоїло. Я повернувся до звичного життя.
А через кілька місяців спалахнула війна і Франція вступила в неї однією з перших. Ясна річ, своїх домашніх тваринок вона не залишила осторонь. Наш найсумирніший із країв пристав на її бік. Пригадую, як один відомий французький чорношкірий депутат приїхав у супроводі білих із самого Парижа в пошуках чоловіків, які билися б за Францію, свою батьківщину. Доїхав аж до нашого селища. Коли він говорив, мені здавалося, що я чув Ассана — тільки вправнішого, спокусливішого. Депутат багато чого обіцяв тим, хто зголоситься. Славу, визнання, медалі, гроші, землі, багатство, вічне життя в раю серед героїв — о, він умів обіцяти! І багато хто вірив.
Мене ніхто не питав. Інвалід їм був ні до чого. Їм потрібні були чоловіки з очима — щоби бачити кулі, ворога, цілити й убивати; також очі були потрібні, щоби бачити, коли упаде твій товариш, і ридати, коли опиняєшся на самоті в окопі, де вже ніхто тобі не допоможе — і тоді ти питаєш себе, а навіщо вмирати на цій безглуздій бійні за чужу батьківщину? Багато селян — мого віку й старші — повірили французькому депутату та його приятелям. Вони вирушили на фронт, залишивши жінок і дітей.
А потім був вечір наприкінці 1914 року. Ніколи його не забуду. Я збирався чинити вечірню молитву, аж раптом надворі почулися кроки.
— Хто там?
— Це я.
Я б розпізнав його голос серед усіх інших.
— Чого тобі?
— Прийшов до тебе.
— Хто з тобою?
Відповіді не було.
— Я питаю: хто з тобою?
— Це я, Моссана.
А от її голос, натомість, змінився. Не було й сліду свіжості й войовничості. Знову запала тиша. Цього разу страшна. Ми скидалися на вершини трикутника гірких споминів, питань без відповідей, ненависті і любові. Ми знали, що були пов’язані — і ненавиділи за це одне одного.
— Усейну, — мовив нарешті Ассан, — мені потрібна твоя допомога.
Я гмикнув. Він дорікнув мені спішно:
— Еге ж, можеш сміятися, маєш право! Я б на твоєму місці сміявся. Після всього, що сталося, просити в тебе допомогти — абсурд.
— Радше іронія.
— Твоя правда. І все ж я насмілюсь просити тебе, бо ти мій брат. Не просив би, якби мав вибір.
— Мені байдуже до твого вибору. Ассане, я тобі давно не брат.
— Хочеш ти того чи ні, хочу я того чи ні — ми все ж брати. Кров тече з джерела значно дальшого, ніж наші тіла. Вона лине з давніх часів. Її потік рухає історію, у якій мова не тільки про нас. Те, що пов’язує нас, стосується не лише нас самих.
— Не знаю, кого б це ще мало стосуватися. Чого ти, зрештою, хочеш? Годі ляси точити. У мене молитва.
— Я відбуваю до Франції. Іду на війну.
— Що до того мені? Це твій шлях — не мій.
— Ми чекаємо на дитину.
Я був вражений і не знайшовся, що відповісти, а брат за кілька секунд повів далі:
— У нас із Моссаною буде дитина. До свого повернення я хотів би поселити їх у когось, вартого довіри. Ми з тобою ніколи не знаходили спільної мови. Певно, ніколи не любили одне одного. Та якщо є хтось, кому б я довірив свою найбільшу таємницю, переконаний, що її стерегтимуть, то це тільки ти.
— Який же ти лицемір, Ассане Кумаче!
— Думай, що хочеш. Але скажи: ти візьмеш на себе клопіт за Моссаною й дитям, поки мене не буде?
— Я завжди знав, що ти лицемір, — а тепер бачу, що ти ще й безвідповідальна людина! Як можна вирушити на війну за Францію, залишивши тут дружину й дитину?