Еліман не зміг би втекти від Ассана. Не міг і я. Не могла й Моссана. Усі ми мали битися за те, щоб у нашій уяві ці два обличчя не злилися в одне. Еліманові судилося страждати все життя. Ось що я подумав, коли вперше почув його плач на руках у матері.
То чи любив його я? Авжеж, час від часу. Частіше сприймав як рідну людину, а не як ненависну. Хоч іноді я його і ненавидів — особливо коли чув, як він грався надворі чи звертався до своєї матусі. Та водночас я його любив. Любив, бо кохав Моссану. Місяці люті не позначилися на моїх почуттях до неї. Навпаки — мені здавалося, що той час, поки я ненавидів Моссану, не вбив моє кохання до неї, а радше виявив його глибинні причини, мою потребу в ньому. Коли загроза зникнення кохання стала надто явною, розчарування тільки підживило його. Тож заради Моссани та за її згодою я вирішив докласти усіх зусиль до виховання Елімана.
Ми домовилися, коли Еліманові виповниться сім років, розповісти йому правду про батька. Так і зробили. Це було нескладно, адже Еліман виявився надзвичайно кмітливою дитиною, він був розумний і допитливий, надто рано подорослішав і до всього дослухався. Він у всьому нагадував свого батька — той у дитинстві являв такі ж здібності. Однак Еліман не використовував їх для збільшення своїх чарів. На відміну від тата (і я це дуже рано підмітив у ньому), він носив у собі дивну меланхолійну зажуру, що доповнювала його непосидючу натуру. Авжеж, це був дуже жвавий, грайливий, компанійський хлопчик, та при цьому він потребував усамітнення й затінку — його тато таких потреб ніколи не демонстрував. Еліман залюбки грався з іншими дітьми, з усіма спілкувався, сміявся й робив дурниці, як усі. Та обов’язково наступала мить, коли він сам зникав у густих хащах біля села чи залишався в хаті, незважаючи на мамині заклики вийти гуляти. Це було дуже дивно: Еліман демонстрував непосидючість і радісність, у яких вже тоді проблискував неординарний розум; однак із дуже юних років він добре знав звабу тиші. Мені не треба було бачити, щоб знати це й відчувати. Достатньо було нам іноді поговорити — і я помічав цю його схильність. Ми часто забуваємо, скільки в дітях меланхолії; добре це чи погано, але переживають вони її гостріше за нас, бо в їхньому віці ніщо не робиться упівсили: світ вибухає в нас, утворює прірву, що всмоктує в себе нашу ще юну душу. Світові байдуже на наш вік. Потім він так само безжально та різко випльовує її з прірви. І тоді доводиться вчитися розуміти, тікати, закриватися в собі, хитрувати, уникати і швидко гоїти свої рани. Або ж гинути. І все ж час невтомно навчає нас. Просто щоби навчитися часу, потрібний час. А дитина перебуває на самому початку часової прямої.
Еліман, який перебував на початку своєї прямої, уже все це відчував. А може, і розумів. Я часто замислювався про це, коли він розпитував мене про темряву, про життя в пітьмі, про моє сприйняття світу, впізнавання речей, інші загострені відчуття, спогади про вигляд світу, про обличчя моєї матері.
— Токо Усейну, — спитав він якось мене, — хто більш гідний співчуття: сліпий, який ніколи не бачив, тобто сліпий від народження, чи сліпий як ти, що осліп, бачивши перед тим? Що гірше: ніколи не бачити й прагнути побачити хоч щось чи пам’ятати, що бачив?
Над цим запитанням я думав не один день. І спитав, як думає він сам.
— Гадаю, нещасніший той, хто бачив, Токо Усейну.
— Чому ж? Бо він бачив красу світу, цієї краси йому бракує? Бо шкодувати важче, аніж даремно бажати?