Там дядько Архип довго балакав про панів та їх звички, пригадував минуле. Оповідав він тоді й про Шляхетське болото. Нібито пан, як ішов на полювання з своїми братами в Гаркушин ліс, то обов'язково брав його — єгеря. Пани вполюють дичину, а він вепра смажить. Приходив дядько Архип у палац, там йому зав'язували очі хусткою і кудись вели. Потім єгер опинявся в Гаркушиному лісі — і йому розв'язували очі. Тут ще дідові можна було вірити, але далі починалося несусвітне. Єгер розказував, що якось пани поверталися з полювання, а лакей Федір Пампушка, будучи напідпитку, недбало зав'язав єгерю очі. І він бачив у кам'яному довжелезному коридорі чоловік п'ятдесят залізних людей у плескатих шоломах, які охороняли панів; звісно, Архипові ніхто не повірив, бо нема і ніколи не було на світі залізних людей. А тут їх ціла ватага. Ще він розказував, ніби на лісовій галявині знаходиться тайник, а в ньому заховано два срібних самовари, тарілки, виделки, келихи. Неподалік тайника на дубі висів мідний умивальник. Мати попросила дядька Архипа зайти до них і поглянути на знайдений татом. Прийшов, довго мацав мідну знахідку і сказав:
— Він! Це вже я точно скажу! Я й сам руки мив під цим пузанем. Думаєте, вигадую? Ні, не вигадую. Чекайте, добрі люди, на умивальнику напис повинен бути: «Тула, 1791 год». Є такий напис?
— Є,— відповіла мати.
— От бачите! — зрадів дід. — А то все думають — вигадую. Там і тайник, отак, по ліву руку від умивальника, а в тайнику два срібних самовари, срібні виделки, тарілки! Хай Василь піде та пошукає. Під дубом той тайник. Дуб вузлуватий, старий…
Тато ходив у той ліс, шукав під дубом панський тайник, але нічого не знайшов. Старих дубів у Гаркушиному лісі багато, і під кожним дубом копати не будеш. То й сказав тато:
— Вигадав Архип! Як і було там щось, то пани, напевно, все з собою прихопили! Нема ніякого тайника. Добалакався вигадник до залізних вояків. Може, йому щось і приверзлося, а він тепер людям голови морочить.
Спогади про батька навіяли смуток. Нема тата, загинув. А він ще зовсім молодий, всього мав сорок п'ять років. Такий, як і лейтенант Вершина. Міг би ще жити і жити, якби не напали на нашу землю фашисти. Поліг татко, як герой, — танк ворожий підірвав і сам загинув. А скільки неприємностей він мав від працівника міліції Шарпинського. Тепер же виявляється, що той однодумець петлюрівця Сиволапа. Скільки ж він лиха завдав людям. І коїв те лихо іменем справедливості, галасував, ніби вірою й правдою служить Радянській владі і захищає її від ворогів…
На околиці села почувся гуркіт моторів. Через кілька хвилин на перехресті вулиць з'явились зелені бронетранспортери з есесівцями. Фашисти висипали з машин і заходилися полювати курей. То тут, то там лунали короткі автоматні черги. Три солдати зайшли до Берегових. Есесівець в лискучих шкіряних галіфе блимнув на Юрка безбарвними очима, сердито вигукнув:
— Яйки давай! Живо!
Не чекаючи відповіді, він швидко збіг на ґанок, штовхнув ногою двері, наставивши поперед себе автомат, зайшов у хату. Біля печі стояла табуретка, а на ній казан з начищеною картоплею. Німець чоботом штовхнув табуретку, вона перекинулася, і картопля розсипалася по підлозі. Фашист підійшов до мисника, зняв горщик, заглянув у нього і кинув на підлогу. Потім зайшов у кімнату, побачив на ліжку Галину Іванівну і Лесю, стягнув з них ковдру, наставив на перелякану пополотнілу жінку автомат, сердито гукнув:
— Документи!
Галина Іванівна злякано казала:
— Зараз, пане! Зачекайте хвилину…
Солдат схопив Галину Іванівну за косу, стяг її з ліжка і вдарив в обличчя, гукаючи: «Давай папір!» Леся забилася в куток і закричала:
— Юрко! Маму вбивають! Юрко!
Юрко вибіг на ґанок, хотів зайти в кімнату, але солдат, який стояв на порозі, ніби обценьками схопив його за шию. У хлопця від болю потемніло в очах.
Молодий есесівець з обличчям, густо вкритим рудим ластовинням, ввів у хату матір і сказав старшому:
— Нічого підозрілого не знайдено.
Мати, побачивши розпростерту на підлозі Галину Іванівну і Юрка, який намагався вирватися з рук дебелого німця, підбігла до мисника, взяла Юркове посвідчення, видане минулої осені Маєром, ткнула його в руки старшому. Той, недбало глянувши на документ, наказав солдатові:
— Курт, відпусти хлопця! Ми, здається, влипли в неприємну історію. — Потім звернувся до Юрка: — Це твоє посвідчення?
У Юрка страшенно боліла шия, і він не міг ворухнути головою, тяжко було й говорити, але він проковтнув нудотний клубок, що застряв у горлі, і сказав:
— Моє!
— Чому ж зразу не сказав, що ти фольксдойч? Чи ти думаєш, у тебе на лобі написано, хто ти є?
Фашисти навіть попросили пробачення і вийшли з хати. Старший дістав з кишені грудочку крейди, написав на дверях: «Увага! Тут мешкає родина фольксдойчів. Ніякій екзекуції не підлягає. Шарфюрер військ СС Курт Шмідт».
Мати накрапала в чарку валер'янки і дала випити Галині Іванівні:
— Не плачте… Могло бути й гірше! А ти, Юрку, чому не сказав, що ти фольксдойч?
— Я тільки хотів рота розкрити, як він схопив мене за шию…
Поснідавши, Юрко сказав:
— Мені до Славка треба піти.
— Краще зачекай, — порадила мати, — хай трохи пересядеться, бачиш, що робиться. Поїдуть карателі — тоді й підеш!
— Ні, мамо, треба зараз. А щоб не чіплялися, візьму посвідчення.
Юрко поволі, щоб не привертати до себе уваги, рушив до приятеля. На подвір'ях голосили жінки. Фашисти позабирали в людей корів, свиней, навіть кіз. Карателі заготовляли для себе продовольство. На околиці села Юрко побачив колону бронетранспортерів, вантажних машин.
Славко колов під повіткою соснові кругляки.
— Добрий день, Славко! Кравець дома?
— Дома, а нащо він тобі?
— Поговорити треба.
— У світлиці.
У просторій хатині за столом сидів Кравець. Юрко привітався, зупинився на порозі, несміливо переступав з ноги на ногу.
— Що там у тебе? Сідай, бо правди в ногах нема, — одклав газету той.
Не поспішаючи, намагаючись нічого не пропустити, Юрко почав розповідати про все, що трапилося під час поїздки. Кравець слухав уважно, час від часу погладжуючи рукою чорну, аж лискучу, бороду.
— Кажеш, хімічна зброя, а полонені перебувають у радгоспі «Літки»… Підеш зараз до діда Захарка і попередиш втікача, що днів через три-чотири ми заховаємо його в безпечному місці.
— Він і там у безпечному.
— Дивак ти… — насупився Кравець. — Не будеш же ти йому казати, що відправимо до партизанського штабу. Про партизанів ми нічого не знаємо і не повинні знати. Післязавтра прийдеш до мене о п'ятій годині вечора, є важлива справа.
Потім похапцем накинув на себе чорну свиту, одягнув капелюх, взяв ціпок і, не кваплячись, попрямував за село, де мешкав лісник Трохим Свічка.
Юрко теж вийшов на вулицю і берегом Прип'яті пішов до діда Захарка. Той сидів на порозі і стругав зубці для граблів. Побачив хлопця, усміхнувся:
— Можна мені з ним поговорити? — спитав Юрко.
— А чому ні? Поговори.
Дід завів Юрка в хатину, підняв потаємну ляду, показав на чорний отвір.
— Зараз свічку засвічу, а там драбина.
Мерехтливий вогник освітив сірі кам'яні східці. Під хатиною була вибита в вапняковому грунті кімнатка. На сіні, застеленому вовняною ковдрою, лежав Клюев, одягнений в білу дідову сорочку та в полотняні штани.
Побачивши Юрка, він підвівся, подав руку:
— Спасибі дідусеві, відпоїв мене зіллям та молоком… А в тебе що?..
— Говорив я з однією надійною людиною, розповів про вас, і та людина пообіцяла переправити вас в безпечне місце через два-три дні.
Клюев підвівся на лікті, нетерпляче сказав: