— Як же?
— Дуже просто. Мусимо зіграти на фашистській підлості. Кравець дістав з полиці стос газет, надрукованих на цупкому сірому папері, поклав їх перед Юрком.
— Німці видають у Києві окупаційну газету «Нове українське слово», друкують в ній свої розпорядження, повідомлення про страти підпільників та партизан. Часто вміщуються тут і статті Геббельса. В одній з них він гнівається на українських дівчат, вивезених на роботу до Німеччини, вважає, що багато цих дівчат мають вищу освіту, покінчали інститути, університети, хизуються своєю освіченістю, не хочуть працювати на користь великої Німеччини. Який же висновок робить Геббельс? Він запевняє: хоча німецькі дівчата не кінчали університетів, але вони розумніші за східних полонянок, бо в їх жилах тече благородна німецька кров, бо вони належать до вищої раси. Не можеш збагнути, до чого веду?
— Не можу. Я давно знаю, що німці вважають себе вищою расою. Про це мені й Маєр не раз говорив.
Кравець схвально кивнув:
— То він тобі говорив, а тепер ти мусиш йому розповісти!
— Що?
— Про вищу расу. У цих газетах є стаття Геббельса «Голос крові», звернена до фольксдойчів. Ти уважно прочитай її і розумно використовуй поради їхнього Геббельса у своїх стосунках з Маєром. Ти ж фольксдойч, представник «вищої раси», і мусиш «розумом і серцем відчувати своє особливе призначення на землі!» Тільки не перегравай. Краще недобрати, ніж перебрати.
Кравець підсунув до Юрка газети:
— Бери та читай, бо скоро доведеться тобі, хлопче, мати розмову з Маєром та Зіфертом. І ми повинні приготуватися. Мусимо бути обережними та обачними. На нас чекають небезпечні випробування. Ми повинні виконати своє завдання перед Батьківщиною. Читай, Юрко, ці газети і думай про наших дівчат, вивезених в рабство. Мусимо їх рятувати, допомогти їм!
— Як же ми допоможемо?
— Треба нищити фашистів, допомагати Червоній Армії, а вона скоріше визволить всіх нас із страшної неволі. Але будь обережним, Юрко, і ніколи не втрачай витримки. Приглядайся до людей, вивчай їх, дивися, кому можна вірити, а кого краще обійти десятою дорогою.
— Не вмію я вивчати людей, — сумно відповів Юрко, — не можу зрозуміти їх вчинки, не можу збагнути, як вони наважуються таке чинити.
— Що ти не можеш збагнути? — запитав Кравець.
— От дивіться, — почав Юрко, — як же так могло трапитися? От, приміром, Тимофій Шлапак, вчився в дев'ятому класі, наш хлопець! Мати його — передова ланкова, батько — тракторист, на фронті воює, а син подався в поліцію. Чого? Бо там пайок видають і можна над людьми коверзувати, показувати свою зверхність. Фашисти — це вища раса, і він за ними тягнеться, теж хоче бути вищим за людей. І Степан Ковальчук, у десятому класі вчився — тепер у районній поліції. Ну чому ці хлопці стали зрадниками? Чому в них гниле нутро? Чому одна людина йде на смерть за Батьківщину, витримує всі тортури, а інша… Хай і небагато цих підляків, але ж вони є! От і спробуй розібратися в людях. Перед війною наша школа проводила в лісі ігри в «червоних» і «синіх». «Червоними» керував Степан Ковальчук, він і на зборах виступав, закликав всіх бути «Ворошиловськнми стрільцями», готуватися до захисту Батьківщини. А тепер в поліції, гад повзучий!
Кравець не перебивав Юрка, лише злегка постукував пальцями по краю стола, час від часу схвально кивав.
— Правильно мислиш, — зауважив він спокійно, — це надто важливе питання — хто є хто. Треба лише правильно його вирішити. Отут і треба дивитися, як діє та чи інша людина, аналізувати її вчинки. Є чесні люди і є нечесні, їх суть рано чи пізно проявляється. Отут і треба дивитися, про інших дбає чи лише про себе думає? Чи відповідають її слова її діям? Хто ж такі чесні люди? Щоб ти знав, це ті, які своїми руками заробляють собі хліб, не живуть за рахунок інших. І їм нема чого кривити душею, напускати на себе туман. Той, хто не вкрав, не пограбував, ховатися від людей не буде. І маскуватися під чесного та благородного не буде!
Кравець піднявся з-за столу, пройшовся по світлиці, зупинився навпроти Юрка, запитав:
— Що мусить бути найдорожчим в людини? — і тут же відповів: — Батьківщина! А що таке Батьківщина? Це твоя сім'я — мати, батько, брати, сестри, діти, весь твій народ! Отак, Юрку, колись мене навчав мій батько, робітник-арсеналець, гарний він був коваль, зарубали його петлюрівці. Разом з ним ми в Червону гвардію пішли. Я теж змалку на «Арсеналі» працював і зрозумів, свідомо збагнув, для чого живе людина на світі і як вона повинна жити, коли прочитав виступ Володимира Ілліча Леніна на Третьому з'їзді комсомолу. Що говорив Ілліч нам, молодим комсомольцям?
— Вчитися, вчитися і вчитися! — відповів Юрко.
— Правильно, — згодився Кравець, — і я закликаю тебе вчитися. Якщо виникне якась потреба — приходь, порадимося, поміркуємо. Щоб не кидалося в вічі, що ти часто ходиш до Славка, візьми його собі в помічники, разом будете ловити рибу.
Юрко прийшов додому. Прислухався до розмови в хаті. Галина Іванівна, не стримуючи радості, розповідала:
— Ми з Альошею в Саратові познайомилися. Він ще в часи громадянської війни в кавалерії служив. Під Ростовом та Касторною з біляками бився. Потім їхня дивізія в Саратові стояла. Я в той час на заводі працювала і водночас вчилася на робфаці. Дуже мені вчителькою хотілося бути. Не було в мене і хвилини вільної. На світанку біжу на роботу. Увечері вчитися треба, а вночі сидиш над книгами. До нас на завод часто приїздили шефи. Якось дівчата і пристали до мене: «Ходімо сьогодні на зустріч з шефами, потанцюємо, бо ти зовсім від гурту відбилася, засохнеш над книгами».
На танцях познайомилася я з своїм Олексієм. І настало тоді для мене нове життя, сповнене щастя і радості. Покохала Олексія. Незабаром і одружилася. Мені тоді якраз вісімнадцять років виповнилося. Поїхали на Далекий Схід. Там і Леся народилася. Невдовзі перевели чоловіка на захід, начальником застави призначили. Вийдеш, було, на ґанок, глянеш, а за кількасот метрів чужа земля. А потім — війна. На світанку налетіли фашисти, бомби рвуться, почалися пожежі, а одна бомба в сусідній будинок влучила. Чоловік похапцем одягнувся, сказав: «Війна, Галинко! Я пришлю машину, будете добиратися до Києва, а там поїздом до Саратова. Дітей бережи. А за мене не турбуйся». Попрощався зі мною, з дітьми й пішов. Більше я його не бачила. І ось така звістка, звання Героя Радянського Союзу присвоїли…
— У житті все трапляється, — озвалася мати, — тепер треба нам вистояти, вижити, щоб ви, Галино Іванівно, дочекалися свого чоловіка. Нікому ж, дивіться, не обмовтеся про цю новину. Самі знаєте, люди всякі бувають.
До Юрка підійшла Леся:
— Ходімо до Славка, я хочу в нього книжку взяти. Підемо?
Галина Іванівна глянула на неї, озвалася радісно і водночас трохи розгублено:
— Виросла моя дочка! Недавно ляльками бавилася, а зараз матір зростом доганяє. Якби батько побачив, то, мабуть, і не впізнав би свою доньку. Ростуть наші діти. Тепер уже, Лесю, тобі треба серйознішою бути, обачнішою.
— Хіба я не серйозна?
— Яка ж ти серйозна? Де це видано, щоб дівчина за хлопцями бігала? Хай краще хлопці за дівчатами бігають…
— За ким же я бігаю? Таке й вигадаєші
— Не встиг Юрко зайти в хату, а ти й пристаєш до нього, до Славка кличеш.
— Скучно цілий день в хаті сидіти! — сердито кинула Леся. — У сільських дівчат подружки є, вони зустрічаються, розмовляють, а я сама…
— Тому й бігаєш за Юрком.
— Так Юрко свій, — знайшлася дівчина, — і взагалі навіщо ці розмови? Наче нема про що говорити. Аж слухати дивно!
— Що ж тут дивуватися, — сказала мати, — ростуть наші діти. І Леся виросла.
— Авжеж… Оце недавно зустріла мене Марфа Солодовникова — запрошує переходити до них на квартиру, каже, що моя Леся їй подобається… А що воно за люди, ці Солодовники?
— Гарні люди, чесні, роботящі, ніхто про них нічого лихого не скаже. Чоловік Марфин на фронті. До війни садівником у колгоспі працював. І Петро в них порядний хлопець. Трохи старший за Юрка. Мріяв поступити в художнє училище, а тут — війна. Тричі на фронт тікав — і все невдало. Останній раз з-під Васильківських Дач додому вернули. Він туди з Іваном Гончарем подався. Навіть в бою були хлопці: патрони нашим бійцям підносили.