— Діти! — звернулася до класу Олена Трохимівна. — Познайомтеся з нашою новою ученицею Раєю Мороз. Її тато працюватиме в нашому колгоспі агрономом. Приїхала Рая в наше село з Києва, там вона вчилася в п'ятому класі на «відмінно». Раїна мама лікарка, вона працюватиме в нашій лікарні.
Вчителька оглянула клас, вибирала, мабуть, парту, за яку можна було б посадити новеньку ученицю. Юрко глянув на дівчинку, і їх погляди зустрілися. Хлопчина не витримав погляду новенької, опустив очі. Коли він знову поглянув на дівчину, вона дивилася на Олену Трохимівну, чекала, коли їй дозволять сісти за парту. Юркові страшенно хотілося, щоб учителька посадила блакитнооку дівчинку біля нього. Та Раю посадили біля Грицька Лемішки, бо той відставав з кількох предметів, і вчителька попросила, щоб дівчина допомагала йому.
У Юрка з Грицьком ніколи не було гарних стосунків.
На початку навчального року Юрко прийшов найраніше до школи і вибрав собі місце біля вікна, звідки було видно Прип'ять, пристань, катери. Він поклав на парту свою полотняну шаньку, на якій червоною заполоччю мати вишила слова: «Юрко Береговий». Грицькові також сподобалося це місце, і він, недбало скинувши Юркову торбинку на підлогу, зверхньо сказав:
— Ти, Комірник, — так хлопці часом називали Юрка, бо його татко працював у коморі,— шукай собі інше місце, бо тут сидітиме Грицько Лемішка!
Грицько поклав свій портфель на парту, сів, задоволено оглянув усіх:
— Хто хоче до мене в прийми — прошу подавати заяви. А до заяви прикласти добру жменю соняшникового або гарбузового насіння.
— Нахаба ти, Лемішко, — озвалася Люда Щербань, — сів на чуже місце ще й хизуєшся.
— Хто нахаба? — підхопився Лемішка. — Повтори!
— Ти! — сказала Люда. — Почув?
— Зараз я поговорю з тобою іншою мовою! Грицько підбіг до Люди, хотів схопити за кіску.
— Не руш! — гримнула вона. — Бо дістанеш!
Грицько розгублено зупинився. В ту хвилину Юрко підняв свою шаньку, поклав на парту, а жовтий портфель викинув крізь вікно.
Лемішка отетерів:
— Ти що зробив? Мій портфель на вулицю викинув? Та ти мені його в зубах принесеш. Він думає, як його батько накрав у колгоспі сала та пшениці, то він тут господар!
— Що ти сказав? — скипів Юрко. — Ти смієш ображати мого тата!
— Велика персона — твій тато! Він краде в коморі сало, мед, пшеницю! Возить у Київ продавати! Впіймають його, злодіяку!
Юрко схопив Лемішку за чуприну і ткнув носом у парту.
— Ти смієш називати мого тата злодієм, ніколи він не був і не буде злодієм! Це твій батько — хабарник! Як не даси йому півлітра горілки або кусень сала, довідки не напише!
Лемішка намагався вирватися, хвицяв ногами, але не міг і попросив:
— Пусти! Боляче!
— А будеш мого тата називати злодієм?
— Називав і називатиму, бо він злодій!
У цей час в клас ввійшов учитель німецької мови Карл Карлович Зоммер і сердито проказав:
— Яке неподобство! Ви ж культурні люди! Учні п'ятого класу! І зчинили бійку в школі!
І тут встала Люда Щербань:
— Лемішка обзиває Юркового батька злодієм.
— Усе село знає, що він краде колгоспне добро! — знову крикнув Лемішка.
Учитель притримав Юрка і сказав обурено:
— Це брудний наклеп! Василь Іванович Береговий — чесна людина! Це я можу засвідчити будь-де! І ти, Грицю, не мели дурниць!
— Це не наклеп, — не здавався Грицько, — я сам чув, як Шарпинський казав, що Береговий краде колгоспні продукти і за ним ведеться нагляд…
Після бійки Грицько не чіпав Юрка, а той намагався не помічати Лемішки. Так тривало, поки в класі не з'явилася Рая.
Новий агроном Сергій Трохимович Мороз сподобався людям за відвертість.
Вже в перші дні своєї роботи у нього сталася сутичка з молодшим лейтенантом міліції Шарпинським. Той приїхав у колгосп і попросив голову правління виписати йому двадцять кілограмів меду, пояснивши, що одному заслуженому і впливовому товаришу необхідно пройти курс лікування медом. Голова правління погодився, та агроном запротестував:
— Не можна! В коморі лишилося всього сорок кілограмів меду, а нам треба підгодовувати бджіл, і в дитячі ясла треба.
Шарпинський поїхав без меду, але затамував на агронома злість.
За участь у громадянській війні Сергій Трохимович був нагороджений орденом Червоного Прапора. Він часом приходив у школу, розмовляв з учнями, розповідав про землю, про врожаї. Розповів і про себе.
— Служив я, діти, — почав свою розповідь агроном, — у Миколи Щорса. Наш полк вів тяжкі бої з петлюрівцями. Під Жмеринкою петлюрівці кинули проти нас бронепоїзд «Гандзя». Дуже великого клопоту завдав він нам.
Тільки почнемо переправу через річку наводити, а бронепоїзд уже обстрілює нас із гармат. Викликали мене в штаб. Командир полку питає: «Ви, товаришу Мороз, машиніст?» — «Помічник машиніста». — «Хочемо доручити вам важливе завдання. Ви разом з трьома товаришами переодягнетеся в петлюрівську форму, проникнете в Жмеринку і виведете з ладу ворожий бронепоїзд».
Пробралися ми в Жмеринку. Приглядаємось, як нам підірвати «Гандзю», що повернулася з фронту. Підійшли ми до паровоза, а в будці нікого. «Хлопці,— кажу, — давайте викрадемо «Гандзю». І нам такий бронепоїзд пригодиться». Скочили ми на паровоз, і я повів бронепоїзд до своїх! Назвали ми цей бронепоїзд «Смерть директорії», і через день він уже громив петлюрівців. За виконання цього завдання мене й нагородили орденом Червоного Прапора.
Виступав Мороз у школі у вівторок, а через тиждень приїхав у село Шарпинський і заарештував агронома.
Рая кілька днів не ходила до школи, доглядала хвору матір. А прийшла схудла, змарніла, сіла за парту, ні на кого не дивилась, ні з ким не говорила. Після переклику Грицько Лемішка підняв руку, сказав учительці:
— Олено Трохимівно, прошу пересадити мене на іншу парту, бо я не хочу сидіти з Райкою. Її батько — саботажник.
Учителька розгублено глянула на опасистого, розпашілого Лемішку:
— Як же ти можеш, Грицьку? Рая ні в чому не винна, а ти її ображаєш. У твоєї товаришки горе…
— Вона мені не товаришка. І як ви мене не пересадите, то я сам пересяду на вільну парту. У неї товариш Юрко Береговий. Юрків батько з агрономом дружив, вони одного гурту трималися. Я сам чув, як про це Шарпинський говорив. Так ви й посадіть Райку до Юрка! Хоча таким, як вона, взагалі не місце в радянській школі!
— Як це не місце? — суворо спитала вчителька. — Ти думаєш, що говориш?
— Не місце і все! Учора в нас був Шарпинський, то він так і сказав: «Яблуко від яблуні недалеко падає!»
— Олено Трохимівно, — підняв руку Юрко, — нехай Рая сяде за мою парту!
Рая гірко заплакала.
Вчителька підійшла до дівчинки, сказала співчутливо:
— Не плач. Ти гарна учениця, прекрасна піонерка! І твого тата ще не судили. Просто зараз триває слідство. А без постанови суду ніхто не може вважатися винним. Бери, Раю, свої зошити та книжки і пересідай до Юрка.
Рая, голосно схлипуючи, зібрала свої книжки, склала їх в портфель, сказала:
— Мій татко — комуніст, він ніколи не був злочинцем!
Після уроків Вовка, Юрко, Славко Олефіренко разом із Раєю вийшли на вулицю. Вовка спитав:
— Раю, а за що арештували твого тата? Він же орденоносець, з біляками бився!
— Шарпинський звинуватив татка, ніби він зерно в колгоспі украв і в Петлюри служив. Приїхала міліція і знайшла в нашій повітці два мішки пшениці.
— Так твій татко і справді взяв зерно? — нахмурився Вовка.
— Нічого він не брав, — крізь сльози відповіла Рая, — підкинули нам навмисне ту пшеницю! Комусь мій татко на заваді став.
— Як же це? — роздумував Вовка. — Невже хтось міг додуматися до такої підлості?
Рая ледве стримувала сльози. І Славко за всю дорогу не зронив жодного слова, лише співчутливо поглядав на дівчинку. А Вовка обурювався:
— Цю справу так лишати не можна. Треба комусь писати, скаржитися!
Юрко дома розповів про свою сутичку з Лемішкою.
— Правильно ти вчинив, — похвалив тато, — підлим людям завжди треба давати відсіч. Темна людина цей Лемішка! І Шарпинський непевний якийсь…