Від цих слів Юркові полегшало.
— Це все не так просто.
— Поліцаї не люди — вороги.
— Я знаю. А все одно — страшно. Я й сам не думав, що на мене може такий переляк напасти. Добре хоч не промазав та вирятував Вершину.
— А де він?
— Забрав зброю в забитих поліцаїв і пішов.
— Слухай, Юрку, — пожвавішала Леся, — ти врятував Вершину, то хай він візьме нас у партизани.
— Не візьме.
— Чому?
— Я, Лесю, тут повинен бути.
— Розумію. Ходімо в хату.
— Дай я трохи отямлюсь, не хочу матір хвилювати, бо вона як побачить мене, то зразу про все здогадається, розпитувати почне, а мені нічого про цю сутичку не хочеться їй розповідати. І ти їй нічого не кажи, в неї хворе серце.
— Нікому я нічого не скажу, — пообіцяла дівчина, — тільки ти більше не муч себе — не думай про тих поліцаїв. Ти ж хочеш у партизани. А там кожен день — бій.
Опівдні по селу забігали поліцаї та гестапівці. Вони прочесали берег, очерети, біля переправи знайшли забитих поліцаїв. Після того німці наказали всім людям йти на майдан і чекати розпоряджень начальника жандармерії.
За годину на площі стояли мовчазні люди. На трибуну вийшов сухорлявий гестапівець з вузькими плечима, з нерухомим, ніби мертвим, обличчям. Він обвів поглядом людей і уривчасто заговорив:
— У вашому селі забито поліцаїв! Це — злочин! Нам набридли ваші бунти. Стало відомо, що в селі перебував небезпечний злочинець, бандит Вершина. Ми не раз вас попереджали: за зв'язок з бандитами будемо суворо карати. Наші попередження не діють! Зараз ми відберемо десять мешканців села і розстріляємо на майдані. Хто викриє злочинців, повідомить про бандита Вершину — одержить нагороду! Заложники будуть відпущені… Даю вам подумати десять хвилин.
Люди мовчали, гестапівець поглядав на годинник, на принишклий натовп.
Леся стояла з Юрком, міцно, як маленького, тримала за руку, щоб він, бува, не наробив дурниць. Нарешті фашист підняв руку, гукнув:
— Десять хвилин минуло! Зараз ми будемо вас стріляти!
Відібрали десять чоловік, поставили під стіну будинку, в якому знаходилася поліція. Заголосила якась жінка, заплакали діти. Юрко стояв серед жінок та підлітків, дивився на приречених чоловіків і відчував, як болісно в нього стискується, завмирає серце. Через нього загинуть невинні люди, діти залишаться сиротами. У цей час із поліції на майдан вибіг дід Нечипір, замахав руками, закричав:
— Не стріляйте! Я все бачив! Я все розповім!
Юрко почув дідові слова і закам'янів. Кінець. Тепер нічим не зарадиш. Він відчув, як здригнулася і похолола рука Лесі. Дівчина злякано глянула на Юрка і ще міцніше стисла його руку.
Фашисти підвели діда Нечипора до високого гестапівця. Той оглянув його і запитав:
— Ти бачив, хто вбив поліцаїв? Ти знаєш, де бандит Вершина? Відповідай!
Дід низько поклонився фашисту, сказав поспіхом:
— Все розкажу, як було.
Гестапівець підступився до Нечипора, запитав:
— Ти бачив бандита Вершину?
— Бачив! Я все, пане, бачив. І Вершину впізнав. Як же я його міг не впізнати, коли знаю його змалку? Пам'ятаю, як воно ще коней на толоці пасло. Таке мале було, а забіякувате — спуску нікому не давало.
— Як ти бачив бандита? — допитувався гестапівець. — Кажи!
— Отак і бачив. Уже було видно, і я все роздивився. Я сплю на подвір'ї, бо в мене дихавиця, а в хаті душно. Чую — постріли. Я схопився — і на берег. Дивлюся, а по стежці пани поліцаї ведуть зв'язаного чоловіка. Доводять до мого двору. А там росте кущ калини.
Леся ще міцніше стисла Юркову руку, прихилилася до хлопця, ніби хотіла захистити його, прикрити від небезпеки. Обличчя її зблідло.
— І тут, — долинає голос діда Нечипора, — з куща калини хтось пуликнув з револьвера. Пани поліцаї впали. До зв'язаного партизана, вибачайте, пане, бандита, підбігає ще один, той, що сидів у кущі калини. Підбіг і розв'язав Вершині руки. Я бачу таке діло, тихцем, тихцем — і в поліцію. Нас же всіх попередили: як, бува, вгледиш бандитів — повідом начальство. Прибіг, заходжу в поліцію, а пани служиві лежать покотом. Сплять і не ворушаться, хоч бери їх в'яжи і на воза кидай. А Свирид Бичок, — дід показав на підстаркуватого поліцая, — сидить за столом і так жалібно співає. Я до Свирида, кажу йому: «Голубчику, на моєму городі повно партизан, вибачай, бандитів. Сам Вершина в село пожалував. Піднімай хлопців, бо тих бандитів ловити треба». А він сидить собі і в ус не дує. Так я, звиняйте, пане, вилаяв його. А пан Бичок мене кулаком по писку, за шиворот і в холодну. Я й сидів там, поки мене старший поліцай не випустив. Так я оце прибіг і все розповів.
Гестапівець вислухав перекладача, наказав підвести поліцая Свирида Бичка. Гидливо зиркнув на нього, запитав:
— Чому поліцай Бичок посадив у камеру Нечипора, коли той прибіг у поліцію і повідомив про появу бандитів? Чому поліцай Бичок не підняв тривогу? Чому він нічого не зробив, щоб захопити або знищити бандитів?
Бичок втягнув голову в плечі, відповів непевним голосом:
— Так він же мене вилаяв. От я його й посадив. А тривогу ніяк було піднімати. Усі хлопці були п'яні, і розбудити їх я не міг.
Німець надувся, як індик, почервонів від обурення, наказав гестапівцям:
— Поліцая Бичка розстріляти! Зараз! Всім поліцаям, які чергували тої ночі, всипати по двадцять п'ять шомполів. Оголошую наказ. Кожен поліцай, який п'яним з'явиться на роботу або питиме горілку під час чергування, підлягатиме розстрілу! Робота є робота! Нечипору видати нагороду за повідомлення про появу бандитів.
Жандарми схопили Бичка, поставили під стінку, і гримнув постріл.
Люди почали швидко розходитися. Поволі, ледве переставляючи ноги, пішов з майдану Юрко. Дома сів за стіл, поклав на руки важку, ніби чавунну, голову і довго сидів нерухомо.
Розділ п'ятий
НАКАЗ ЛЕЙТЕНАНТА ВЕРШИНИ
Настали теплі, погожі дні. Швидко протряхли низинні городи. Люди світанками та вечорами копали їх, садили картоплю, поралися біля зубожілих хат. Кожного дня, крім неділі, треба було йти на роботу в громадське господарство. Землю копали заступами. За розпорядженням коменданта Штарка була встановлена норма — за день скопати п'ять сотих гектара. Не викопаєш — мусиш ніч відсидіти в холодному льоху або одержати десять нагайок. За працюючими вела нагляд поліція. Голодні, охлялі жінки, підлітки ледве виконували половину норми. І багатьох копальниць поліцаї прямо з поля заганяли в сирий льох, а дома лишалися малі діти. Хтось з жінок подав думку орати поле плугом, а замість коней запрягатися самим. Десять — дванадцять жінок накидали на себе міцні шлеї і, важко ступаючи, тягли плуга. Після кожної борозни зупинилися, перепочивали, витирали хустками піт, що заливав очі, і знову тягли. На свої городи не вистачало ні часу, ні сили. І все одно треба було копати їх, садити, бо в громадському господарстві взагалі перестали платити за роботу, не давали людям жодної зернини.
Юрко кожен день орав людям городи, допомагав родинам фронтовиків, вдовам, літнім людям. Замовників вистачало, тільки б встигав.
Якось увечері прийшла до Берегових Ганна Янко, колишня вишивальниця, і попросила Юрка виорати город. У Ганни дев'ятеро дітей, найстарша дочка Люба — Юркова піонервожата. Тітка Ганна, худа, суха як тріска, з почорнілим, вимученим обличчям, безсило розводила руками:
— Нема сили скопати город, а земля пересихає. І садити той город нічим — нема в хаті ні картоплини, ні зернини. Ще й Люба руку поранила — копала норму, а воно щось і вибухнуло, — кажуть, запал від гранати. Ногу лише пошкрябало, а руку здорово пошкодило.
— Ідіть, Ганно Матвіївно, працювати у вишивальну майстерню і Любу приводьте, — порадила мати. — Ви ж гарна робітниця. І не будете щодня на поле ходити. Якийсь пайок одержите.
Хлопець швидко зорав город, заволочив і поїхав додому, щоб не нарватися на патрулів, бо наставала комендантська година. Коли під'їхав до громадського господарства, навстріч йому, густо пихкаючи димом, викотилися три чудернацьких колісних трактори. За кермом на високому сидінні виднілися незнайомі трактористи. Над кожним бовванів великий лискучий бак, з якого виривався дим.