Выбрать главу

Він довго слухав Юркову розповідь, часом щось уточняв, перепитував і знову терпляче слухав. Коли Юрко замовк, Вершина спитав:

— Так водій Маєра говорив про фон Лау без особливої поваги? І обмовився, що той зразу відправить його на Східний фронт, досить загинути Маєру? Чи правильно я зрозумів тебе, Юрку?

— Правильно, Іване Петровичу; Лау, як я відчув, ненавидить Маєра. А хто такий Лау?

— Дуже важлива птиця! У віданні Лау знаходяться всі шпигунсько-розвідувальні школи на території тимчасово окупованої України. Це нам на руку, що Маєр і Лау побили горшки! Треба ще так зробити, щоб вони і лоби собі порозбивали! Фон Лау особисто керує засилкою в наш загін своїх агентів.

— І Консула він заслав?

— Ні, Консул — це людина Маєра!

— Не впіймали ще Консула?

— Ще ні! Це він погубив бойову групу Саченка, видав фашистам групу Максима!

— Як це Консул міг видати бойову групу Саченка? Хіба Іван Лукич не по своїй волі підняв людей, щоб визволити парашутистів?

— Ні, Юрку, — відповів Вершина, — не по своїй волі діяв Саченко. Він став жертвою провокації. Фашисти давно підозрювали, що Саченко підпільник, очолює організацію, і вирішили знищити підпілля в селі Жовтневе. Якось під час прослуховування Зоряної ми почули, що для проведення операції «Юберашунг» фашистам потрібні «ігреки». Наші розвідники не могли збагнути, що таке «ігреки». З розмови Маєра і Зіферта в Зоряній стало відомо, що «ігреків», мусить дати в потрібній кількості Саченко.

Тепер став зрозумілим задум гестапівців. Тільки нічого вже не вдієш! Фашисти готували перший випуск шпигунів школи «Вольф». І ці виродки, яких фашисти називають «чорні кентаври», повинні були розстріляти радянських людей. Гітлерівці вирішили зафіксувати цей розстріл на кінострічці, щоб «чорні кентаври» не мали шляху для відступу. Патріотів, приречених на розстріл, фашисти умовно і назвали «ігреками». Гестапівці спровокували Саченка на врятування парашутистів — своїх агентів — і завдяки цьому знищили підпільників і їх родини.

— І ніхто не попередив Саченка про цю провокацію?

— Попередили.

— І він не послухав?

— До Саченка прийшов гестапівський провокатор під виглядом партизанського зв'язкового, назвав пароль і передав наказ. І Саченко вчинив чесно!

— Як же гестапівці роздобули пароль?

— У Консула!

— Так хто ж такий Консул? Звідки йому стають відомі такі важливі таємниці? Це й до мене може прийти нібито ваш зв'язковий, а насправді агент гестапо!

— Все може бути… Спасибі тобі за повідомлення про тайник пана Хоткевича. Нам зараз дуже потрібне золото!

— Знайшли?

— Ні! Я ж тобі пообіцяв разом його відкрити. Але стіну простукав. Є тайник! У стіну вмонтовані металеві дверцята, вони зафарбовані, замасковані портретом козака Мамая. Повернешся з Києва, і ми з тобою побачимо, що там заховано! Є ще одна новина. Приходила до Кравця правнучка чередника діда Матвія, тітка Надія, розповіла, що в них на горищі лежить клунок із заграничними грішми. Це, мабуть, фальшиві фунти стерлінгів! Їх колись привіз сховати племінник діда Матвія, лакей пана Хоткевича Федір Пампушка. Молодиця й на свого прапрадіда Кравцеві скаржилася, казала, що Федір йому й золота чимало залишив, а старий прикопав його і береже про чорний день! Треба піти до діда, поговорити, розпитати.

— Розпитаю діда Матвія. Чудний цей дід! Таке розповідає про підземелля, що смішно! Каже, ніби підземний хід тягнеться від палацу і до Гаркушиного лісу! А під Білою вежею повно золота!

— Про золото не знаю, а підземелля є, але потрапити туди ми не можемо! Постарайся поговорити з дідом! За гроші пообіцяй сіль! Молодиця скаржилася, що в хаті нема й крихти солі, а дід береже золоті монети! Фальшиві гроші віддай Маєру! І не заїкнися, що в діда Матвія є золото! Фашист з старого й душу витрясе!

— А фальшиві всі Маєру віддати?

— До останнього папірця! Нам вони не потрібні! Хай ними Маєр торгує! Як будеш на подвір'ї палацу, придивися, де стоять чорні фургони і танкетки, так щоб ти міг накреслити план розміщення тієї техніки.

Юрко попрощався з лейтенантом, вийшов з кімнати і побачив у своєму кошику відремонтовані Лесині черевички. Там лежали й нові червоні чобітки.

— Це вашій дівчині, Лесі,— сказав швець. — Петрович попросив, щоб цей подарунок їй приготувати. Хай носить на здоров'я!

— Де ти ходиш? У селі тільки й розмов про Дібровне, ремствують люди на тебе, — з докором глянула мати.

— Побалакають і перестануть. Це Скрипаль набивав мені і собі ціну.

Юрко урочисто витяг з кошика черевички, подав Лесіі

— Швець тобі обнову передав!

— От спасибі! Як нові…— втішилась дівчина. — Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися з тобою біля переправи, я була в цих черевиках.

Галина Іванівна покивала головою:

— От бачите, Маріє Федорівно, побачила черевички і пригадала зустріч з Юрком, а про тата, який купив їх, і словом не обмовилась.

Леся трохи збентежилась, почала приміряти і здивувалась:

— Малі!

— Виросла ти, Лесю, — лагідно промовила мати.

Юрко подав Лесі червоні чобітки:

— А це тобі подарунок від діда Семена!

Дівчина схопила чобітки, кинулася в хатину, дістала з скрині широку спідницю, вишиту сорочку, корсетку, стрічки, разки намиста, одяглася, зайшла в хату.

— Мамо, як на мені ці чобітки?

— Виросла моя Леся! — збентежено проказала Галина Іванівна. — Дорослою стала! От щоб побачив тебе тато, мабуть би, і не впізнав!

— То як мені чобітки, мамо? — допитувалася Леся.

— Гарні! Балують тебе, дочко, всі балують, — і Марія Федорівна, і дід Захарко, тепер ще й швець тобі чобітки подарував, але ходи краще в старому…

Розділ одинадцятий

ЗАГИБЕЛЬ «ЧОРНИХ КЕНТАВРІВ»

Сільську череду здавна пас старий-престарий дід Матвій. Говорили, що йому, як і діду Захарку, давно звернуло за сто років, тільки він старший за свого товариша. Після приходу фашистів чередник ледве не лишився своєї роботи. За наказом коменданта Штарка з села забирали щодня одну-дві корови. Череда порідшала, зменшилася на добру половину. Нещодавно Штарк зобов'язав старосту переписати вцілілих корів, і їх власники мусили здавати молоко. Хто виконував встановлену норму, одержував на день літр перевіяного молока. Вершки щодня поліція відвозила на Татарський острів. Чередник у неділю доручав корів своєму правнукові, а сам приходив до діда Захарка порозмовляти, згадати минуле. Приятелі сідали на призьбу, скидали майстерно виплетені брилі і подовгу розмовляли, пригадували давні події, людей, які колись мешкали в селі та навколишніх хуторах. Юрко любив слухати ті розповіді. Примоститься біля дідів і слухає. Дивні, хвилюючі події поставали в Юрковій уяві, примушували переживати, уболівати за долю тих людей, які колись жили і боролися на цій землі. І дід Матвій, і дід Захарко часто згадували місцевого повстанця Тимофія Кушніра, розмовляли про нього так, ніби були особисто з ним знайомі, приятелювали. А дід Матвій запевняє, що він бачив Тараса Григоровича Шевченка і той подарував йому на ярмарку в Яготині срібного карбованця. Нібито на тому ж ярмарку поет викупив з неволі молоду дівчину-кріпачку і дав їй грошей на посаг. Найчастіше діди пригадували своїх односельчан, товаришів, давніх побратимів.

— А пам'ятаєш, Захарку, Федора Хмарського? — запитував дід Матвій. — Ну й сильний був чоловік. Покладе руку на коня, притисне — і кінь не витримує, стає на коліна. А душа лагідна в нього була, нікого сам не скривдить і за слабшого заступиться. Доброго чосу колись дав Федір Хмарський пану Хоткевичу, коли той хотів силоміць Хіврю Стадниченкову в покої забрати.

— Пам'ятаю, — озивається дід Захарко, — пригадую Федора, високий такий, ставний, вуса, як смола, чорні. Тільки все воно, як у тумані, видиться… Коли це було, коли це діялося?