— Славний був чоловік, — задумливо промовляє дід Матвій. — Нікого Федір Хмарський не боявся, ні перед ким не гнувся, дарма що й сам був кріпак. Порубали його гайдуки, слуги панські, як він Хіврю відбив від пана, а він поглянув на людей, гукнув востаннє: «За правду, люди, погибаю! Сам гину і пана забираю з собою! Живіть щасливо!» Коли воно це було, а слова Федора і зараз у вухах стоять, ніби я сьогодні їх почув!
— Отакий і Грицько Лиска був, — пригадує дід Захарко, — силач! А вдачу мав лагідну і щиру! Колись я пас панських телят, розімлів на сонці, закуняв, а тут осавула нагодився і пугою мене сонного! Пугою! Я схопився, не збагну, де я, що зі мною діється, — репетую, а він мене пугою смугує! А тут Грицько нагодився, вирвав у осавули батіг та як почав його пригощати! «Знай, — каже, — панський служако, як над сиротами збиткуватися! Довго мою науку пам'ятати будеш!» Захистив мене Грицько Лиска, а сам головою наклав…
— Так Грицька я добре знав, — жвавішає дід Матвій, — він часто на нашу вулицю вчащав! Гарний був парубок! Руками підкови гнув! На Шляхетському болоті всіх їх порішили.
Згадка про Шляхетське болото насторожує Юрка, і він, вибравши зручну хвилину, питає діда Захарка:
— А Грицька за що порішили?
— Ніхто достеменно не знає, як воно було діло, — повагом відповідає той, — а чутка селом пішла, що пан наказав загнати людей у підземелля, щоб вони там щось вимурували…
— Так було! — переконано говорить дід Матвій. — Я достеменно знаю: є підземелля під Білою вежею. Тільки воно тепер водою залите. Як пан тікав за границю, води туди напустили!
— Правда! — згоджується дід Захарко. — Було таке! Утік пан. Люди кинулися в палац, почали в льох добиратися, а там — вода!
— То я й кажу, — не кваплячись, продовжує дід Матвій. — що зібрав пан людей, чоловік з десять, оголосив, ніби послав їх кудись на роботи, а насправді підземелля мурувати. Нема людей і нема, коли вночі стрілянина за селом, панська варта оточила Шляхетське болото. Полягли там наші люди, і Грицько Лиска загинув. Один тільки Павло Пушкар врятувався. Пощастило йому втекти від гайдуків. Добрався до Прип'яті, переплив річку і прибився до хутора. Там його сестра замужем за Тимошем Климчуком була, він і прийшов до них після втечі. І розповів, що пан загнав людей у підземелля. Гайдуки довго вели їх кам'яним переходом, свічками присвічували. Прийшли в простору кімнату, а там стіна обвалилася. І треба було поставити її на місце. Тут же стояли кошики з яйцями і повно вапна. Наказали гайдуки змішувати вапно з білками і мурувати стіну. А Грицько Лиска по деякім часі і каже: «Плохе, хлопці, наше діло! Стіну вимуруємо — і буде нам гаплик! Нікого пан не випустить звідси, всіх накаже порішити! Це, хлопці, не просто кам'яна світлиця, а пан тут свої скарби зберігає! Дивіться, що я тут знайшов!» І показав Лиска жменю золотих дукатів. Повиносили з скарбниці золото, а в кутку ті дукати і завалялися.
Придушили муляри гайдуків і кинулися бігти по кам'яних переходах. Добігли, а перед ними — двері! Грицько наліг на них, а вони й хряснули. Дивляться люди, а вони на Шляхетському болоті опинилися, прямо в Гаркушіш ліс вийшли. Почали радитися, як бути, куди тепер податися. Поки вони домовлялися, один з гайдуків очуняв, покликав на допомогу. І полягли наші люди на тому болоті! Чи не так, Захарку?
— Так воно й було, — стверджує дід Захарко, — полягли люди на тому гиблому болоті! Мені панський гайдук Свирид Верхогляд колись у шинку за чаркою розповідав, що Лиску з пістоля застрелили, бо не могли шаблею взяти! Треба було втікачам в Чорний ліс податися, а не суперечки розводити! Як почали радитися та сперечатися — втеряли время! Тут їх гайдуки і порішили!
Часто слухав Юрко спогади старих людей, а особливо після того, як побули всім класом на Кам'яному Розі, як вчителька Олена Марківна з дядьком Денисом повела їх по місцях колишніх боїв, розповіла про битви червоних партизан з німецькими окупантами, біляками, петлюрівцями. Хотілося ще більше взнати про минуле рідного краю, про людей, які відстоювали свою землю від ворогів. Дізналися учні і про давно минулі події. Неподалік села є стрімка круча. Називають її люди Дівочою. Схопили колись татари дівчат, погнали їх у неволю, а вони й покидалися з кручі у Прип'ять, не дісталися нападникам. Побував Юрко і в Дівочій печері, бачив кістки людей, замордованих татарами. Ніхто не знає ні прізвищ, ні імен. А повага до них велика! Всі вони оборонці землі своєї, вірні і незрадливі захисники рідного краю. Полягли за волю і не стали перед ворогом на коліна! Якось Юрко запитав діда Захарка, скільки років виповнилося череднику і чи правда, що він найстарший житель села.
Дід Захарко довго думав, рахував, прикидав щось у пам'яті, нарешті сказав:
— А либонь, Матвій і справді найстарший! Як я ходив до дяка в школу, то він уже був там, топив дякові хату, шмагав нас різками по суботах. І добряче! Коли воно було, ай зараз пам'ятаю! Міцна була рука в Матвія. Я так думаю, що йому тепер стукнуло сто п'ять років. Не менше! Колись мені Матвій розповідав, що, як пан мурував ворота до Білої вежі, він вже був. А на тих воротях було виліплено: «1847 рік». Отут і рахуй! Матвію тоді вже було дванадцять літ. Ти бач, чоловіку за сто звернуло, а він все ще розум ясний має!
Хоча всього зазнав цей чоловік на своєму віку — і радості, і прикрощів! Ох і ненавидів Матвія старий пан! Якби міг, то в ложці води утопив би! Поталанило Матвію! Зарадили його лиху добрі люди! І дружину він мав любу та розумну! Молодиця на все село була, як зайде у церкву — ніби сонце засвітить. Велика любов і злагода були між ними, всі їх в селі за приклад ставили! Хотів пан укоротити Матвію віку, а все через ті свої підземні схованки, через багатство велике!
Юрко часто пригадував ці напівзабуті розмови, по-новому осмислював їх і все більше переконувався, що під палацом та під Білою вежею справді є переходи та закапелки. І треба розгадати таємницю Червоної Красуні, щоб потрапити в ті кам'яні лабіринти. Ні, не вигадував дід Матвій, коли розповідав, що від палацу підземний хід проліг аж на Шляхетське болото. Тільки як потрапити до нього? Можливо, що саме цей хід і веде в казарму «чорних кентаврів»? Крізь нього можна проникнути і в той будуар, де знаходиться фотолабораторія Маєра! Оце була б удача! Узяти фотокартки «чорних кентаврів» — і тоді нікуди вони не дінуться, ніде не сховаються! Може, підмовити Вовку і піти на Шляхетське болото, оглянути там пагорби, схили, ліси й переліски. І водночас пошукати тайник із срібними самоварами? Тільки все це даремна затія. Нічого там не знайдеш. Ходив колись тато, шукав панський тайник і нічого не знайшов, лише час змарнував. Надто велике Шляхетське болото, щоб натрапити на тайник або на вхід до підземелля. Треба розпитувати людей, шукати шлях до таємниці Червоної Красуні. Юрко постарається про все докладно розпитати діда Матвія.
На світанку, коли починає сіріти, дід Матвій виходить з своєї хати, вмивається, потім снідає, бере торбу з харчами, ріг і, вийшовши на вигін, сурмить, подає знак, щоб виганяли корів на пашу. На вигін вчасно приходить і підпасич.
Нарешті дійшла Юркова черга пасти з дідом Матвієм корови. Мати ще звечора поклала в полотняну шаньку харчі, баклагу води.
Дід повернув череду на луки, корови паслися, а чередник розіслав під вербою мішок, сів на нього, прихилився до стовбура.
— Що то літа з людиною роблять, — з жалем промовив він — не встигли за село корівок вивести, а вже й посидіти хочеться. А колись, було, за день і на хвилину не присядеш і не знаєш, що таке втома… Зустрічаю сто сьому весну, гріх мені на долю ремствувати, потоптав я рясту на білому світі. А ніби й не жив, ніби все це мені наснилося. Давно вже нема моїх друзів, тільки Захар лишився.
— А дід Нечипір? — спитав Юрко.
— Хай він проживе ще сорок років, щоб зі мною зрівнятися. Нечипір проти мене парубок! Хоча й зробив він багато добра людям на своєму віку. Чесна людина! Якби не він — пішло б за димом наше село! Хотіли німці спалити, як прийшли вони до нас у 1918 році. А Нечипір червоних повстанців покликав на допомогу — і вибили гуртом окупанта. І пана вигнали з села. Хоробрі й завзяті люди — наші односельці. Ніколи перед лихом не гнулися, ніколи неправді не корилися. Честь наша і гідність з покоління до покоління передається.