— Як хочеш, ходім до діда Матвія, візьмемо гроші та документи.
Леся одягла старий піджак, широку спідницю, запнулася сірою приношеною хусткою. На майдані довелося зупинитися, бо їм перепинили дорогу чорні фургони, що повзли на Митрикове поле.
— Що вони щодня возять? — спитала Леся.
— Солдатів навчають на полі,— зневажливо відповів Юрко.
— Страшні які машини — великі, чорні, похмурі.— І раптом дівчина заговорила про інше: — А навіщо тобі ті паперові гроші? І взагалі ти якийсь дивний. Учора, як дід розповів, що в Червоної Красуні є вінок, а в тому вінку секретні замки приховані, ти аж промінився від радості. Чого тебе так хвилюють розповіді про підземелля та палац? Невже ти сподіваєшся заволодіти панськими скарбами?
— До скарбів мені байдуже, хоча цікаво було б подивитися, а знати таємницю підземелля треба.
— Ти думаєш, що всі ті підземелля справді існують?
— Звісно, існують, — впевнено відповів хлопець, — у нас все село стоїть на кам'яних виробках. І навколо села лишилися старі каменоломні. В одній з них є давній монастир, ще з часів Київської Русі; там ченці велику бібліотеку сховали.
— Яку бібліотеку?
— Як хан Батий напав на нашу землю, от вони й сховали пергаменти.
— І ти сподіваєшся відшукати?
— Просто розповідаю, цікаво…
— А нащо тобі паперові гроші?
— Їх треба Маєру віддати, хоча вони й фальшиві.
— Навіщо?
— Так треба, Лесю, бо від цього фашиста дуже багато залежить. І я мушу бути для нього потрібною людиною.
— Так ті ж гроші фальшиві. Навіщо йому папірці?
— Маєр їх перепродує і має від цього добрий зиск. У нього є можливість видати їх за справжні.
— Не можу я зрозуміти фашистів, — зневажливо промовила дівчина, — і не соромно йому фальшиві гроші перепродувати. Подумай, Юрку, мій татко — командир Червоної Армії — торгує фальшивими грішми. І уявити таке неможливо!
— Вони ж фашисти, у них свої погляди на життя, для них основне — нажива! За золото, за багатство все продадуть! Фашисти оголосили себе вищою расою, а всі інші народи, мовляв, неповноцінні! І найбільше вони ненавидять нас, радянських людей. Гітлер пообіцяв своїм офіцерам маєтки на Україні. І фашисти «виборюють» життєвий простір, «очищають» його від нас, навіть дітей не жаліють! Он скільки людей убили на Олефіренковій леваді!
— Навіщо ти так запобігаєш перед Маєром?
— Щоб увійти до нього в довір'я і знати наміри наших ворогів… Отут мені й допоможуть фальшиві фунти.
На подвір'ї діда Матвія поралася його правнука. Побачивши Лесю та Юрка, запросила їх до хати. Хлопець подав тітці торбу:
— Солі вам трохи приніс… Тітка радісно сплеснула руками:
— Спасибі! Без солі живемо… Де ж це ти, Юрку, роздобув?
— У німців виміняли за вишиту сорочку.
— Заходьте до хати, сьогодні і дід Матвій дома, відпочиває.
Юрко з Лесею зайшли до хати, привіталися з дідом.
— Ти, Надіє,— озвався чередник, — віддай хлопцеві гроші, оті, що їх колись Федько на схованку приніс. Ти все надокучала: «Викиньте, діду!» І папери оті, що в голубій папці, віддай Юрку. Хай молоді про панське життя прочитають.
Тітка Надія покликала Юрка в сіни, кивнула на драбину:
— Лізь на горище. За лежаком у кутку побачиш мішок. Там гроші. Як поклав їх колись Федір, то там вони і пролежали роками. А про Федора ні слуху ні духу! Діставай мішок, а я тобі папери знайду — вони в мене в скрині.
Юрко виліз на горище, призвичаївся до мороку, оглянувся навколо. Прямо перед ним стояла картина, покрита пилюкою, крізь яку прозирало вольове обличчя. Хлопець підійшов до лежака і в кутку побачив великий брезентовий мішок. Струсив з нього пилюку, остюки і скинув у сіни. Клунок, гепнувшись, розв'язався — і на підлогу випала пачка туго перев'язаних купюр.
Тітка Надія винесла з комори папку, зав'язану шнурками, витерла її ганчіркою, поклала на стіл:
— Беріть та читайте! А як хочете, то й забрати можете. Тепер ці папери нікому не потрібні. Я почала читати і нічого не збагнула. Там списки людей, яких вже давно й на світі немає. У нас ще одна така папка була — миші сточили.
Юрко попросив в діда Матвія тачку, привіз клунок з грішми додому, сховав його в коморі. Потім розгорнув папку. Зверху на паперах лежав зошит у коленкоровій обкладинці. На першій сторінці чітким красивим почерком було написано: «Список жителів села Відрадне та навколишніх хуторів, які є більшовиками або ж активно співчувають їм, допомагають червоним повстанцям». Першим у списку стояло прізвище Петра Кожухаря. Навпроти дрібним почерком було написано: «Активний учасник революції 1905 року. Більшовик. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Прибув на Україну з мандатом Леніна для підготовки повстання проти Центральної ради, поділив між селянами землю пана Хоткевича». Далі значилися прізвища ще багатьох мешканців села Відрадного.
Під списком було зроблено запис: «Матеріали про вороже настроєних жителів села Відрадне, одержані мною від Юхима Щупака, Панаса Олефіренка, Гната Ситарчука, Лаврентія Шудрі, Трохима Підошви». І внизу підпис: «Працівник державної варти сотник Олексій Марчук. 21 березня 1918 року».
— А де тепер всі ці люди? — прочитавши список, запитала Леся.
— Полягли за Радянську владу. Їх усіх постріляли та порубали петлюрівці, денікінці, білополяки, кайзерівці. Я не раз чув прізвища цих людей.
Юрко поскладав папери, зав'язав папку, сховав її в коморі за старими рамами, сказав дівчині:
— Зараз піду до Маєра, розповім про знайдені гроші і попрошу перепустку в Київ.
Хлопець кинув у кошик кілька пачок хрускотливих купюр, взяв посвідчення і пішов до палацу.
Вартовий есесівець уважно прочитав посвідчення, підозріло поглянув на кошик, прикритий вишитим рушником, зайшов у будку, почав дзвонити по телефону. Невдовзі до воріт підійшов офіцер і запитав:
— Хто хоче бачити пана штандартенфюрера?
— Ось цей хлопчик, — показав вартовий на Юрка, — він має перепустку.
Шарфюрер теж підозріло оглянув кошик, прочитав посвідчення і привітно гукнув:
— О, Юрген Берг! Радий познайомитися з рятівником солдатів охоронного батальйону! Проходь! Зараз я доповім про тебе пану Маєру!
Маєр був у своєму робочому кабінеті, побачив Юрка, підвівся з-за столу, радісно сказав:
— Я висловлюю тобі велику подяку за врятування солдатів фюрера! Штурмбанфюрер гер Лернер розповідав мені… Ти, Юрген, справжній фольксдойч і одержиш нагороду! До речі, завтра до нас приїздить кореспондент газети «Солдат СС», він писатиме про тебе, Юрген! Завтра о дев'ятій годині Франц приїде до вас і привезе тебе в палац. Газету «Солдат СС» читає фюрер. І, можливо, прочитає нарис про героїчний вчинок Юргена Берга.
— Пане Маєр, — промовив Юрко, — я натрапив на іноземні гроші і вирішив принести їх вам.
— Фунти стерлінгів, — радісно проказав Маєр, — це чудово! Давай поглянемо на твою знахідку!
Маєр замкнув двері, дістав з тумби газету, надруковану жирним шрифтом, розіслав її на столі. Остання сторінка газети була заповнена оголошеннями в траурних рамках. Над кожним оголошенням чорнів хрестик — повідомлення про загибель на Східному фронті високопоставлених гітлерівців.
Маєр взяв кошик, виважив його у руці, поспіхом вихопив одну пачку грошей, поглянув на неї — застигле лице ожило, на тонких губах з'явилася усмішка.
— Це фунти стерлінгів! — пошепки озвався він, і його голос затремтів від стримуваного хвилювання. — І це все, що тобі пощастило знайти?
— Ні, пане Маєр, у мене цілий мішок. Важкий! Я не зміг принести. Узяв трохи, щоб показати. Мені віддав ці гроші старий Матвій Загорулько. Я відніс йому трохи солі, і він був дуже радий.
— Чи не лишив дід грошей собі?
— Ні, пане Маєр, він віддав все, що в нього було, жодного папірця не приховав! Навіщо йому цей мотлох?
Завжди стриманий і врівноважений гестапівець, почувши останні слова свого співрозмовника, засміявся:
— Дивні дива творяться на землі: у глухому поліському селі, загубленому серед непрохідних боліт і трясовин, далеко від культурних центрів, виготовлялися фунти стерлінгів, які майже неможливо відрізнити від справжніх! І цей скарб вважається нікому не потрібним мотлохом! А це — золото!