Професор уважно стежив за їхньою роботою. І Юрку сподобалося те видовище.
Юрко змалку любив ліс, а після відвідин острова вирішив, що після закінчення школи він обов'язково піде вчитися на лісничого.
Восени, після приходу гітлерівців, партизани привезли до лісника трьох поранених і попросили сховати їх, поки мине облава, але набігли карателі, спалили хату, розстріляли лісника, його дружину, поранених партизанів. Павлика в той час не було дома. А коли він повернувся на острів, побачив на місці хати лише купу попелу. Подався до партизанів.
Десь за очеретом почулися автоматні черги, озвався кулемет і відразу замовк.
— Зачекайте, я подивлюся, що там таке! — сказав Юрко і спрямував човен до високої розлогої верби.
Хлопець видерся на дерево. Прямо перед ним, як на долоні, лежав острів. На місці лісникової хати ріс бур'ян. Посеред острова виднівся майданчик, обнесений загорожею з білими посмугованими стовпами, височіли три вишки. Трохи збоку стояло п'ять брезентових наметів з червоними хрестами на боках. Біля них метушилися люди.
Хлопець придивився пильніше: до берега тікали військовополонені. У кількох із них були автомати, а фашисти переслідували їх. Один з утікачів кинувся в воду і швидко поплив до очеретів, інші полонені — за ним. Ті, що були з автоматами, прикривали відхід своїх товаришів. Юрко зліз з верби, підбіг до човна, гукнув:
— Там наші! Скоріше!
Човен узяв ліворуч і поплив назустріч утікачам. Хлопці витягли одного з води.
— Паняй назад, хлопці,— сказав дід Захарко, — бо зараз тут жарко буде. Завертайте хутчіш у рукав, там нас не знайдуть.
Човен пірнув у вузеньку затоку, проплив трохи і зупинився.
— Тепер, хлопці, тихо! — наказав дід.
Як тільки човен зайшов у протоку, над головами засвистіли кулі. Втікач сидів на дні човна і важко дихав. З його подертого одягу, з чуприни стікала вода. Юрко поглянув на Лесю. Дівчина сиділа на вузенькій лавці ніби закам'яніла, Вовка втягнув голову в плечі, міцно стиснувши обома руками весло. Насторожено прислухався до тиші дід Захарко.
Над плавнями металися сполохані чаплі. Фашистський кулеметник пустив довгу чергу по стривожених птахах — одна впала на воду поблизу човна і безпомічно заколихалося на закривавленій воді.
Поблизу пройшов фашистський катер, поволі віддалявся шум мотора, тільки лунко озивався кулемет.
— Тепер, хлопці, можна й додому, — проказав дід. — От і назбирали зілля… Не думав я, що й тут на них наскочимо. Ще й посудина їхня по Прип'яті гуляє. І чого він по болотах вештається? Що він шукає на наших островах?..
Човен поплив вузенькою протокою, над якою зеленим шатром нависали високі очерети і сумовито хитали своїми чорними султанами. Протока повернула праворуч і вивела на широке плесо озера.
— Давайте, хлопці, обминемо озеро, — порадив дід, — бо ще на якесь лихо наскочимо. Тут один рукавчик є, він нас до самої Прип'яті виведе.
Човен знову поплив вузенькою, схожою на рів затокою, — доводилось відштовхуватися веслами від грузького дна, поволі, ніби крізь зелену стіну, пробиватися крізь зарості очерету та осоки.
— Спочинемо трохи, — сказав дід Захарко, — тут уже нас ніхто не знайде, сам Гітлер до нас не добереться. А нам же треба ще й чоловіка розпитати, хто він, подумати, де йому зараз краще прихилити голову.
Дід глянув на втікача, запитав:
— Чого ти, чоловіче, серед наших боліт опинився?
Незнайомець уважно оглянув діда, потім подивився на Юрка, на Вовку, затримав погляд на Лесі, важко зітхнув і сказав:
— Полонений я… Напали ми на гітлерівців, я втік, а як інші — не знаю. Може, комусь теж пощастило причаїтись в очеретах. А ви звідки?
— Та ми з села, — відповів дід, — отут недалеко є село. А куди ж тепер тебе подіти? І як тебе величати по імені та по батькові?
— Савелій Тимофійович Клюев, військовий лікар.
Він іще щось хотів сказати, але, мабуть, передумав, замовк, пильно оглянув Вовку:
— А де, хлопчику, твій батько?
— На фронті…
Полонений повернувся до Юрка, запитав:
— А твій?
— І мій там… — озвався Юрко.
Військовий прокашлявся і поволі заговорив:
— Ви мені життя врятували. Спасибі вам. Мені треба десь перебути днів два-три, оклигати трохи, а потім шукати партизанів. На ваших островах, люди добрі, фашисти творять страшні речі. Якщо я загину, ви повинні знайти партизанів і розказати їм, що на острові, звідки я втік, проводив досліди над живими людьми есесівець Клейст. Клейста вже нема, а його помічники лишилися. У цій глушині фашисти почали випробовувати хімічну зброю на наших військовополонених. Місяців два тому в радгосп, що кілометрів за десять від острова, німці пригнали п'ятсот поранених та хворих військовополонених, сказали, на лікування. Незабаром почали відбирати тих, у кого позатягувалися рани, і, як нам повідомляли, відправили в Київ — у табір для військовополонених. Тижнів два тому відібрали ще п'ятдесят чоловік, посадили їх у машини, повезли. А невдовзі в радгосп повернувся один із них, підліз до колючого дроту, щоб попередити нас про небезпеку. Він розповів, у які «табори» вивозять есесівці полонених. На них і випробовують хімічну зброю тут, на острові. Він чудом врятувався. Есесівці кілька чоловік поклали на землю і пустили на них гази. Той, що приходив, знепритомнів і невдовзі отямився. Німці лише злегка присипали загиблих піском. Він вибрався з ями, вночі переплив річку і попередив нас про небезпеку. Ми почали готуватися до втечі.
— Навіщо ж німці труять людей газами? — тихо спитав Юрко.
— Навіщо?.. — перепитав військовий. — Лейтенант чув розмову двох есесівців-хіміків. Вони не думали, що хтось з полонених розуміє німецьку мову, а крім того, всі наші люди були приречені на смерть, і фашисти, не криючись, говорили про свої досліди. Гітлерівці почали виробляти снаряди, начинені отруйними речовинами. Ще говорили вони, що нині у Білорусії і на Україні багато партизанів. Окупанти хочуть очистити від них свої тили. А партизани рятуються в непрохідних болотах. Проти них і вирішили застосувати хімічну зброю. У тій розмові хіміки-есесівці часто згадували про якийсь Татарський острів. Є у вас такий?
— Є. Глухе місце. Навколо нього непрохідні болота та стариці. І там повно, кажуть, фашистів. До Татарського острова нікого не підпускають, — відповів Юрко.
Клюев набрав у жменю води, змочив спраглі вуста і вів далі:
— І ми почали готуватися до втечі. Місцеві хлопчаки приносили нам їжу. Есесівці відганяли їх, а вони все одно приходили. Принесли нам п'ять гранат «лимонок» і два пістолети. А через кілька днів доктор Клейст відібрав п'ятдесят чоловік для відправки в табір. Так ми й опинилися на острові. А сьогодні фашисти заходилися глушити рибу. І ми вирішили діяти. Два наших товариші пострілами з пістолетів зняли вартових. Знадобилися й «лимонки». Нам пощастило застрелити доктора Клейста, взяти його журнал із записами про дію хімічної зброї.
— Де ж той журнал? — запитав Юрко.
— У мене він. На спині. Ми так і домовилися, що я першим пливу до очеретів, шукаю партизанів і прошу їх допомогти врятувати наших бійців з табору. Там ще лишилося чоловік триста п'ятдесят, а то й більше. Я трохи знаю німецьку мову. І вчора мені довелося нести валізу доктора Клейста з набором різних інструментів. Фашисти розмовляли між собою, і я довідався, що гітлерівці вже виготовили хімічні снаряди і застосували їх проти білоруських партизанів. Але під час прочісування боліт та пущ есесівці зазнали значних втрат. Хімічні снаряди діють неефективно. Хочуть їх поліпшити — досліджують на людях. Клейст розповідав есесівцю, що від дії хімічних снарядів гинуть навіть рослини. Значить, ними можна знищувати ліси, де базуються партизани. Журнал із записами доктора Клейста необхідно доставити за лінію фронту. Але спершу мені треба потрапити до партизанів. Є партизани у ваших лісах?