— Одну хвилинку, — зупинив їх Ойген. — Я відремонтував ваш апаратик, штандартенфюрер. Може, знадобиться?
Штірліц згадав напучення Мюллера й зрозумів, що слова Ойгена — не прохання, а наказ; і він відповів:
— Ви дуже уважні, старина, я справді звик до диктофона, ніби до парабелума.
Ойген повернувся через кілька хвилин, дав Штірліцу диктофон, примусив себе усміхнутись; але усмішка була вимучена, очі опущені; губи грали.
— Треба буде випробувати ваші технічні здібності на штурмбанфюрері Хьотлі, — сказав Штірліц, — доведеться мені його трохи позаписувати, га? Не заперечуєте, Хьотль?
— А чого ж? — відповів той. — Підслухування боїться тільки ворог, для чесної людини перевірка не страшна.
— Бачите, Ойген, — провадив далі Штірліц, — для Хьотля це особлива радість, коли його підслухують, отже, він не сміття на вулиці, а явище, його думками цікавляться; звідси — почуття самоповаги і власної значимості, чи не так, Ойген?
Ойген підвів очі на Штірліца, повні безмірної, важкої злості:
— Саме так, штандартенфюрер.
— Ну й славно, немає нічого приємнішого, як працювати з однодумцями. Ходімо, Хьотль, спасибі, що ви знайшли для мене час після стомливого чергування…
…В парку, закинувши голову так, що в очах було саме лише безмежне, високе синє-синє небо та ще крони сосен, Штірліц зупинився, вдихнув на повні груди студене повітря, в якому явно відчувалися пахощі гірських струмків, бистрих, прозорих, усміхнувся й тихо сказав:
— Дивина якась — зараз я дуже чітко уявив собі миготіння форелі, що немов злітає вгору крізь гуркіт спадаючої води через поріг… Любите ловити форель?
— Не пробував.
— Даремно. Це ще азартніше, ніж полювання. Вдало закинеш — миттю клює; ніяких тобі поплавків, ніякого чекання; повсякчасне змагання удач…
— Тут дехто ловить форель, — не розуміючи, куди хилить Штірліц, насторожено відповів Хьотль.
— Я знаю. Тут у вас гарна форель, невеличка, а тому особливо красива; синьо-червоні краплинки дуже яскраві, абсолютне відчуття перламутровості… В Іспанії я пробував малювати, там красива рибалка на Іраті, в країні басків… Рибу дуже важко малювати, треба народитися голландцем… Любите живопис?
Хьотль витяг сигрети, став нервово прикурювати; пориви вітру раз по раз гасили полум'я запальнички.
— Та не куріть ви на прогулянці! — сердито сказав Штірліц. — Побережіть легені! Невже ви не розумієте, що при тутешньому повітрі нікотин увійде в найпотаємніші куточки ваших бронхів і залишиться там разом з киснем… Якщо вже не можете без курива, отруюйте себе вдома…
— Штандартенфюрер, я так не можу! — закашлявся Хьотль. — Ви увімкнули апаратуру?
— Ви ж бачили… Звичайно, не вмикав…
— Покажіть…
Штірліц вийняв з кишені диктофон, простяг Хьотлю:
— Можете тримати в себе, якщо вам так спокійніше.
— Спасибі, — відповів Хьотль, засунувши диктофон у кишеню свого шкіряного реглана. — Чому ви спитали про голландський живопис? Тому що знаєте про шахту Аусзеє, де зберігаються картини Гітлера?
Штірліц знову закинув голову, згадавши рядки із заяложеної книжечки Пастернака: «…в траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав, лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав, и так неистовы на синем разбеги огненных стволов…» — відчув усю вагомість мови і тому гордовиту, трохи навіть хвалькувату радість і, зітхнувши, сказав:
— Як це жахливо, Хьотль, коли люди жодного слова не сприймають просто, а шукають у ньому інший, потаємний смисл… Чому ви вирішили, що мене цікавить сховище картин, які належать фюреру?
— Тому що ви спитали мене, як я ставлюся до живопису… От мені й вдалося, що ви теж цікавитесь сховищем.
— «Я теж»? А хто ще?
Хотль знизав плечима:
— Всі, кому не ліньки.
— Хьотль, — зітхнув Штірліц, — вам вигідно взяти мене в пай. Я не фанатик, я добре усвідомлюю те, що ми програли війну; крах наступить протягом найближчих місяців, а може, й тижнів… Ви ж бачите ставлення до мене моїх супутників, які не випускають мене з території цього замку… Мене підозрюють так само, як і вас, але ви маєте змогу вдень їздити в Лінц, а я цієї змоги позбавлений… А в цьому я зацікавлений по-справжньому…
— Але як же тоді зрозуміти, — пропускаючи Штірліца поперед себе на вузенький місточок, перекинутий через глибокий рів, на дні якого пінився, вирував струмок, сказав Хьотль, — що вас, котрого підозрюють, посилають з спеціальним завданням у штаб-квартиру Кальтенбруннера? Щось не вбігається у цій схемі… Та й, крім того, Ейхман вводив мене в свої комбінації: він грав «друга» заарештованого, а я лаяв його за це під час допиту, — все-таки не перший рік працюю р РСХА, наші прийоми різноманітні…