— Зможу.
— А запросити Швейцарію, чому я не одержую відповіді, зможете?
— Це найлегше завдання, — усміхнувся Хьотль.
— Але воно потягне за собою — в тому разі, якщо ми не одержимо відповіді, яка мене задовольнить, — набагато складніше.
— Яке? — знову насторожився Хьотль, навіть голову втягнув у плечі.
— Ви мені влаштуєте зустріч з американцями.
— Тут працюють австрійці, а не американці… І зустрічі я вам не влаштую…
— Невже так категорично?
— Так.
— Боїтесь, що накриють усіх разом?
— Звичайно.
— Та якби я цього хотів, то попросив би Ойгена і його команду попрацювати з вами, і тоді ви влаштуєте таку зустріч через годину щонайбільше.
— А яка вам з цього вигода? — зупинившись, спитав Хьотль.
— Ну як вам сказати? — Штірліц усміхнувся. — Одержу Хрест з дубовим листям, подяку в наказі.
«Зараз він почне мене переконувати, що вигідніше співробітничати з американцями, — подумав Штірліц. — Він не має почуття гумору».
— Коли б Рицарський хрест вам вручили в сорок третьому, це інша справа, — сказав Хьотль. — Яка з нього зараз користь? Він вам, навпаки, зашкодить, ви знаєте, Сталін нав'язав американцям драконівський закон про покарання офіцерів СС…
— Хіба?! Чорт, ви праві! — Штірліц знову підвів голову; небо стало ще темнішим, таке воно було важке, високе. — Скільки ми вже гуляємо?
— Ви вчасно спитали, — відповів Хьотль. — За нами пішов ваш Курт.
— Значить, хвилин тридцять… Перевірка… Тепер ось що… Подумайте, кого з тутешніх інформаторів гестапо залишили для роботи в підпіллі? Хто очолює місцевий «Вервольф»?
— Це таємниця за сімома печатками; «Вервольфом» займається НСДАП, гаулейтер Айгрубер…
— Він що — хворий?
— Здоровий.
— Я маю на увазі психічний стан… Плаче на виступах? Зривається голос, коли проголошує здравницю на честь фюрера? Він справді вірить у перемогу?
— В такому разі хворий… Але чи можна фанатизм називати хворобою?
— Або хвороба, або холодний і далекосяжний кар'єризм, який завжди межує із зрадництвом.
— Тоді, мабуть, перше. Айсгрубер хворий…
— Хворий то хворий… Я недаремно запитав вас про інформаторів, залишених для роботи в лавах «Вервольфа», Хьотль. Ми проведемо комбінацію; я з вами розмовлятиму в присутності Ойгена — після того, як ви влаштуєте радіосеанс. Розмовлятиму про все і про те, кого можна підозрювати у зраді серед тутешніх жителів… Запитаю, хто дуже добре знає місцевість… Хто може таємно пройти в район замку і налагодити зв'язок із Швейцарією звідси, щоб кинути тінь на вашу контору… Розумієте?
— Розумію… Я постараюсь…
— Адже вам зарахується, якщо ви запроторите в камеру руками гестапо, яке ви, виявляється, давно ненавидите, — кілька вервольфівських мерзотників.
Курт покликав Штірліца:
— Штандартенфюрер, термінова телеграма від шефа!
— Що там сталося? — спитав Штірліц, зупиняючись.
— З грифом — «особисто», — відповів Курт. — Ми не читали.
Штірліц подивився на Хьотля, усміхнувшись:
— Вони не читали. Вони з клубу лондонських аристократів, ні? Ходімо, продовжимо розмову пізніше. Я чекаю вас через кілька годин… До речі, а де ваша родина?
— В Лінці, — відповів Хьотль, не зводячи зляканих очей з обличчя Курта.
— Це правда? — Штірліц спохмурнів.
— А де ж їй ще бути?
Штірліц спитав:
— Курт, де сім'ї всіх співробітників тутешнього центру?
— Всі живуть дома, — відповів Курт, розшифрувавши, таким чином, те, що аж ніяк не можна було розшифровувати — інтерес Мюллера до співробітників Кальтенбруннера.
— Дома то й дома, — Штірліц зітхнув. — Кави хочу… Гарячої кави. Ойген все-таки хропе, не навчив його Скорцені спати тихо, нехай не тішиться цим…
— Так, — погодився Курт. — Я чув, як ви пішли зі спальні й сиділи майже до ранку в їдальні…
Штірліц обернувся до Хьотля, уважно подивився йому в очі; той, мабуть, усе зрозумів — справді, стежать, — і ледь помітна усмішка торкнула його губи.
— Я чекаю вас, Хьотль, — сказав Штірліц. — Нам ще працювати й працювати.
— Я незабаром повернусь, хайль Гітлер!
Коли він відійшов кроків на тридцять, Штірліц покликав його:
— Дружище, віддайте диктофон, я зовсім забув, що звелів вам його поносити…
Курт примружився, похитав головою, але нічого не сказав.
«Зараз почнеться, — подумав Штірліц. — Зараз вони візьмуть мене в роботу. Що ж, чим гірше, тим краще, тому що ясніше!»