Мюллер вимкнув запис, наблизився до Штірліца, запитав:
— Ім'я Гелена вам назвав Шлаг?
— Ні.
— У вас є якісь причини вважати Гелена близькою людиною Шелленберга?
— Ні… Припущення.
— Хитруєте?
— Щирий, як дитя.
Мюллер раптом злякався; страх був несподіваний, бо — вкотре вже! — він ловив себе на тому, що Штірліц немовби читає його думки, на диво поінформований про його вчинки і наперед знає те, що він таємно від усіх замислив. Раніше, ще до того, як він дістав дані про зв'язки Штірліца з секретною службою, найімовірніше з російською, що тепер давали можливість розстріляти його тут, у кабінеті, таке вгадування захоплювало групенфюрера, але зараз він відчув жах, тому що — вперше в житті — усвідомив свою нікчемність і трагічну безнадійність становища, в якому опинився через клятого австрійського психа.
«А якщо зараз спитати його про контакти з росіянами в лоб? — подумав Мюллер. — Я побачу своїми очима, як він здригнеться від жаху, і мені буде не так страшно, як стало тільки що. Ні, — сказав він сам собі, — ти не маєш на це права. Штірліц — твоя козирна карта, і ти розіграєш її так, щоб побити нею будь-якого туза. Але гра буде кривава, і коли він зрозуміє мене, відчує, що я знаю щось, але мовчу, буде непоправний програш».
— Ну, добре, це вже цікаво — з Геленом, спасибі, Штірліц. Ви обговорили зв'язок з пастором?
— Так.
— Обопільний?
— Так.
— Віддасте мені його адресу?
— Звичайно.
— Тепер ось що… Прикордонна варта повідомила, що ви пересікали кордон не сам, а з дамою. Це правда?
— Ні. Неправда. Я перевіз через кордон не тільки фрау Кірштайн, а й двох її дітей.
— Хто вона?
— Біженка. Її чоловік працював у нас на заводах Круппа, спеціаліст годинникової техніки, швейцарець… Загинув… Вона стояла на дорозі, тільки-но закінчився наліт варварів…
— Якого віку діти?
— Немовлята… Я, на жаль, погано розбираюсь у цьому… Вони дуже пищали…
— Де вона вийшла в Швейцарії?
— У Берні.
— Біля готелю?
— Так.
— Назва?
— «Золота корона»…
Мюллер знизав плечима:
— Чому республіканська Швейцарія так полюбляє королівські назви, пов'язані з атрибутами тиранічної влади?
— Я думаю, що в нас незабаром, навпаки, республіканських назв готелів буде понадміру… Кожен з загостреним інтересом ставиться до того, чого не має сам.
— Хм, можливо. У Берліні напевно з'являться готелі «Російський двір», «Калинка» і «Самовар»…
— А в Мюнхені «Уолдорф Асторія» і «Пенсільванія», — додав Штірліц.
Мюллер кивнув, потягся стомлено, запитав:
— А кого ви шукали в пансіонаті «Вірджінія»?
— Ви стежили за мною в Швейцарії?
— Я прикривав вас.
— У такому разі відповідаю: у «Вірджінії» я шукав професора, який контактував з пастором.
— Чому пастор сам не пішов у «Вірджінію»?
— Тому що я інструктував його про заходи безпеки. Професор… я забув його ім'я… не прийшов до пастора на зустріч… Досить поінформована людина. Він представляв якусь групу в рейху, глибоко законспіровану… Чомусь він покінчив з собою…
Мюллер дістав з кишені френча — лінивим, повільним жестом — маленький аркушик, поклав на стіл перед Штірліцом:
— Саме він приніс на нашу конспіративну квартиру цю шифровку. Пригадуєте, я показував її вам, коли мені довелося посадити вас у камеру? Цікаво, правда ж? Шифр точнісінько, як у радистки, чарівної молодої дами…
«Якщо він примусить мене писати лівою рукою, буде погано, — подумав Штірліц, розглядаючи свою шифровку. — Треба заздалегідь підготувати себе до цього. Провал? Випадок? Може, він веде гру? Але Борман навряд чи став би розмовляти зі мною так, як розмовляв, якби Мюллер сказав йому про свої підозри».