…Через півгодини помічник Бормана, штандартенфюрер Цандер, розповів про роботу, яку провів полковник Хубер — його людина в оточенні Герінга.
— Рейхсмаршал висловився в тому розумінні, — говорив Цандер, — що ситуація з'ясується двадцятого, на урочистому вечорі. «Якщо фюрер погодиться виїхати в Берхтесгаден, тоді боротьба ввійде в нову фазу і доля німців вирішиться на полі бою; якщо він залишиться в Берліні, доведеться думати про те, щоб урятувати націю від тотального знищення». Коли Хубер нагадав йому про традицію розмови за столом миру двох достойних солдатів ворогуючих армій, рейхсмаршал пожвавішав і попросив негайно підготувати хороші приклади з історії; особливо цікавився Стародавнім Римом, ситуацією при Ватерлоо і колізіями, пов'язаними з Італійським походом генерала Суворова.
…Після цього Борман викликав Мюллера:
— Лічильник уключено, — сказав він, ходячи по своєму невеличкому кабінету в бункері. — Ви повинні зробити так, щоб Шелленберг запропонував Гіммлеру звернутися до англо-американців з пропозицією про капітуляцію…
— Беззастережну? — уточнив Мюллер.
Борману це уточнення не сподобалось, хоча він розумів, що таке запитання правомірне. Але він відповів запитанням:
— А ви як думаєте?
— Так само, як і ви, — відповів Мюллер. — По-моєму, вистав час називати собаку — собакою, рейхслейтер.
Борман похитав головою, усміхнувся чомусь і спитав:
— Випити хочете?
— Хочу, але — боюсь. Зараз такий час, коли треба бути абсолютно тверезим, а то можна запанікувати.
— Тиждень у нашому розпорядженні, Мюллер… А це дуже багато, сім днів, сто шістдесят вісім годин, щось близько десяти тисяч хвилин. Отже, я — вип'ю. А ви позаздріть..
Борман налив собі айнціану, солодко, повільно перехилив у себе горілку, сказавши при цьому:
— Немає нічого кращого від баварського айнціану з Берхтесгадена. А найсолодше в житті — відчуття веселої, безтурботної пиятики, чи не так?
— Так, — стомлено погодився Мюллер, не розуміючи, що Борман, говорячи про насолоду пиятики, мстив Гітлеру, мстив його тиранічному пуританству, сухості і невмінню втішатися життям, усіма його проявами; він мстив йому цими своїми словами за все те, що втратив, зв'язавши себе з ним; влада хороша тільки тоді, коли реальна і ти на її першині, а якщо все тріщить і кінець буде зовсім не такий, як у якогось британського чи бельгійського прем'єра — пішов у відставку, живе собі на фермі, доїть корів та нападає на свого наступника в пресі, — тоді гостро пригадується юність, до тієї саме межі, коли понесло, коли добровільно відкинув радість людського буття в ім'я марева, що зветься світовим пануванням…
— А ви чому сумний? — спитав Борман, випивши ще одну чарку.
І Мюллер відповів словами Штірліца, миттю зрозумівши, що саме його слова він зараз сказав:
— Я не люблю бути дурнем у грі, рейхслейтер… Я не вмію працювати, якщо не знаю кінцевого задуму… Я відчуваю тоді свою непотрібність і — що ще страшніше — малість…
— Я поясню вам усе, Мюллер. Учора ще було не можна. Навіть годину тому було рано. Зараз — можна й треба… Я людина альтернативи, ви це знаєте… Я не можу спати в кімнаті, де тільки одні двері — мене мучать кошмари… Якщо Гіммлер домовиться з Бернадотом, він однаково не зможе без мене втримати рейх: партія взяла верх над його СС, і це дуже добре. Отже, на нього ми знайдемо віжки, апарат у моїх руках, гестапо — у ваших. Герінг? Навряд, оперета. Хоч я не виключаю й такої можливості. Його офіцери теж не зможуть тримати, він це розуміє: тримати можемо ми. Але це один напрям роздумів, одне припущення. Друге: вони не домовилися. Тоді я звертаюся до Сталіна з пропозицією миру, я віддаю в його руки Німеччину порядку, Німеччину сконцентрованої сили… Я кажу йому: «Прийміть нас, інакше нас візьмуть ваші союзники»… Ваша гра з Москвою йде добре, чи не так? Кремль нервує, одержуючи інформацію про переговори з Заходом, інакше вони почали б штурм пізніше, коли річки увійшли б у свої береги і не було б непролазного багна на полях, де вони змушені базувати свої літаки…
— Це — двоє дверей, — сказав Мюллер. — І обоє вони можуть виявитися зачиненими… Що тоді? Стрибати у вікно?
Борман посміявся, не розтуляючи рота, і очі його прикрили важкі повіки:
— Доведеться. Але ми стрибаємо з першого поверху, Мюллер… Натреновані, звиклі… «Вікно» — це наш підводний човен. Опорна база в Аргентіні готова до його прийому. Підпільний штаб нашого руху почав роботу на Парані, в межиріччі великих річок; генерал Стресснер віддав нам територію, що дорівнює землі Гессен, для початку вистачить, доктор Менгеле вже там… Далі що?