Отже, настав час діяти.
…Борман зайшов до лікаря фюрера доктора Брандта, штандартенфюрера СС, який лікував Гітлера з початку тридцять першого року; Брандт стежив за його дієтою, сам робив ін'єкції, купував у Швейцарії нові ліки і відправляв своїх шведських друзів до Америки — закупляти медикаменти, які стимулювали організм «великого сина німецької нації», не пригнічуючи при цьому психіку й сон.
— Брандт, — сказав Борман, — відкрийте мені всю правду про стан фюрера. Говоріть чесно, як це ведеться між ветеранами партії.
Брандт, як і всі в рейхсканцелярії, знав, що відверто розмовляти з Борманом неможливо, — можна чекати будь-нких наслідків.
— Вас цікавлять дані останніх аналізів? — обачно запитав Брандт.
— Мене цікавить усе, — відповів Борман. — Абсолютно все.
— У вас є якісь підстави тривожитися про стан здоров'я фюрера? — відпарирував Брандт. — Я не бачу підстав для занепокоєння.
— Брандт, я відповідаю за фюрера перед партією й нацією. Тому вам немає потреби приховувати від мене будь-що. Скажу вам щиро: хода фюрера зараз мені здається трохи… стомленою, це так… Чи немає змоги якось підбадьорити його? Бувають моменти, коли в нього труситься ліва рука; а ви знаєте, як наші військові ставляться до питань виправки… Зробіть щось, невже немає таких засобів?
— Я роблю все, що можу, рейхслейтер.
Борман зрозумів, що подальша розмова із штандартенфюрером марна. Він ніколи не робитиме того, що зараз потрібно Борману, він піде до фюрера і розповість йому все, якщо спробувати заговорити з ним відкрито: «Почніть робити уколи, які паралізують волю Гітлера, мені треба керувати ним, мені необхідно, щоб від фюрера залишилася лише оболонка, і ви повинні зробити це протягом найближчих днох-трьох днів».
— Значить, я можу бути спокійний? — спитав Борман, підводячись.
— Так. Абсолютно. Фюрер, певна річ, страждає в зв'язку з нашими тимчасовими невдачами, але дух його, як завжди, міцний, дані аналізів не дають приводу для тривоги.
— Спасибі, дорогий Брандт, ви заспокоїли мене, спасибі вам, мій друже.
…Вийшовши від доктора, Борман швидко пройшов у свій кабінет, набрав номер Мюллера й сказав:
— Те, про що ми з вами говорили, треба зробити негайно. Ви зрозуміли?
— Західний варіант? — уточнив Мюллер.
— Так, — відповів Борман. — Інформація про це повинна надійти сюди сьогодні ввечері з двох принаймні джерел.
Через п'ять хвилин штурмбанфюрера Холтоффа Мюллер послав на квартиру доктора Брандта.
— Фрау Брандт, — сказав він, — негайно збирайтесь, надійшов наказ вивезти вас із столиці, не чекаючи колони, з якою поїдуть сім'ї інших керівників.
Через сім годин Холтофф поселив жінку і її дітей у невеличкому особняку, в горах Тюрінгії, в тиші, де спокійно виспівували птахи і пахло прілою торішньою травою.
Через дев'ять годин гаулейтер області подзвонив у рейхс-канцелярію і доповів, що фрау Брандт з дітьми одержала пайок із спеціальної їдальні НСДАП і СС, поставлена на довольство і їй видано сімсот рейхсмарок як допомогу, бо через поспішність від'їзду вона не змогла взяти з собою ніяких речей.
Телефонограму довели до відома Бормана — як він і просив — у той момент, коли він був у Гітлера.
Прочитавши текст повідомлення, Борман зіграв таку розгубленість і скорботу, що фюрер, спохмурнівши, запитав:
— Щось тривожне?
— Ні, ні, — відповів Борман. — Нічого особливого…
Він м'яв телефонограму, щоб сховати її в кишеню, добре знаючи, що фюрер неодмінно вимагатиме, щоб він прочитав йому це повідомлення. Так і сталося.
— Я терпіти не можу, коли від мене приховують правду! — вигукнув Гітлер. — Зрештою, навчіться бути мужчиною! Що там?! Читайте!
— Фюрер, — відповів Борман, кусаючи губи, — доктор Брандт… Він порушив ваш наказ про виїзд сім'ї в Альпійський редут разом з усіма сім'ями керівників і перевіз дружину з дітьми в Тюрінгію… В ту зону, яку ось-ось займуть американці… Я не міг навіть подумати, що наш Брандт може дозволити собі таку мерзенну зраду… Але я допускаю, що це помилка, я накажу перевірити…
— Хто підписав телефонограму?
— Гаулейтер Росбах.
— Особисто?
— Так.
— Я знаю Росбаха і вірю йому, як і вам, — сказав Гітлер, важко підводячись з крісла. — Де Брандт? Нехай сюди приведуть цього мерзотника! Нехай він валяється у мене в ногах і благає пощади! Але йому не буде пощади! Його пристрелять, як скажену собаку! Яка підлість! Яка гидка, безсоромна підлість!
Брандт прийшов через кілька хвилин, усміхнувся до Гітлера: