— Але він здоровий!
— Його просто немає, — так само втомлено, а тому не думаючи про протокол, сказав Шелленберг. — Є оболонка, міф, тінь… Однак цій тіні повірили, коли він пробурмотів про зняття Герінга за власним проханням у зв'язку з серцевим приступом… І вам повірять, зараз повірять усьому…
…На другий день рано-вранці Шелленберг привіз до Гіммлера керівника імперської охорони здоров'я професора Де Кріні. Той спочатку мулявся, згадував особистого лікаря Гітлера штандартенфюрера Брандта, що виявився зрадником, а потім, коли Гіммлер дав йому хабара, наказавши негайно їхати до Оберзальцберга, він, усе-таки притишивши голос, бо немає нічого стійкішого за інерцію страху, мовив:
— Фюрер зовсім хворий. Його психічна субстанція на межі розпаду. Тепер, коли поряд з ним немає Брандта, — він може втратити розум у будь-яку мить.
Гіммлер, відпустивши Де Кріні, спитав Шелленберга:
— І ви думаєте, він не доповість про мою розмову Борману?
— Він подасться в Оберзальцберг, рейхсфюрер, — посміхнувся Шелленберг. — Він не дзвонитеме в бункер, він щасливий, що зміг вирватися, він людина розсудлива…
— Ну, гаразд, припустимо… Я кажу про безумну імовірність, Шелленберг, не більше… Припустимо, я поїду в рейхсканцелярію з моїми людьми… Припустимо, я ввійду в кабінет фюрера і скажу, що знімаю його… Ця хвора, напівпаралізована людина не зразу збагне, про що я кажу: він же такий довірливий, він вірить людям, як дитина, ми всі були з ним поряд… Як я подивлюся йому в очі?
«І ця людина очолювала СС, — з сумом подумав Шелленберг. — Я служу нікчемі, всі вони позбавлені польоту, вони розчавлені страхом, який самі ж піднесли в культ, вони пожинають те, що посіяли…»
— Рейхсфюрер, поки ви розмовляли з Де Кріні, я подзвонив у Любек. До Стокгольма прилетів представник Всесвітнього єврейського конгресу Шторх, він просить аудієнції. За ним стоять серйозні люди з Уолл-стріту. Зрозумійте, зустрівшись із Шторхом, ви зможете пояснити йому, що антисемітизм — це дітище Гітлера, ви тут ні при чому, ви робили й робите все, щоб урятувати євреїв, які лишилися в концтаборах. Адже світ ненавидить нас за те, що ми вели дику політику антисемітизму, зрозумійте це! Якщо ви не відмежуєтесь від Гітлера, вам не простять цього варварського середньовіччя не тільки Рузвельт і Сталін з Черчіллем, вам не простить цього історія. І німці не простять! Вони спитають: «Ну добре, ми спалили й вигнали євреїв, їх немає більше в Німеччині, але чому ж ми помираємо з голоду, чому нас бомблять, чому ми — без євреїв — програли війну?» Що ви їм відповісте? А Шторх — це торгівля. Він представить вас на Заході рятівником отих самих євреїв, аби тільки, ви викопали те, чого вони хочуть…
— Але Гітлер не перенесе цього! Ви ж знаєте, як він хворобливо ставиться до єврейського питання, Вальтер!
— Та біс із ним, з цим єврейським питанням! Перед нами постало на повний зріст німецьке питання, це головне! А ми все ще чіпляємося за марення маніяка, який нічого не хоче знати, крім цих своїх триклятих євреїв! Та хай вони крізь землю проваляться! Думайте про німців, рейхсфюрер, досить собі сушити голову через євреїв!
— Ні, — відповів Гіммлер. — Цього фюрер не перенесе… Не поспішайте, Вальтер, не тисніть на мене, я мушу звикнути до тих міркувань, які ви мені висловили.
— Скільки часу ви маєте намір звикати? — тремтяче посміхнувся Шелленберг; обличчя його сіпалося, очі сльозились, наче піску в них насипали, а язик був великий, набряклий і чорний від безупинного куріння. — Вам часу більше не відпущено. Коли я кажу вам — вірте мені. Думаючи про себе, я думаю й про вас, бо тільки ви поки що можете реалізувати наш спільний порятунок, бо ви представляєте собою фермент влади в рейху. Вам відпущено години, рейхсфюрер. Поки що ви маєте силу, а коли росіяни зовсім оточать Берлін, ви вже не цікавитимете на Заході нікогісінько…
— Як ви можете говорити так?! — жалібно спитав Гіммлер. — Зрештою, я міністр внутрішніх справ і рейхсфюрер військ СС!
— Поки що, — відповів Шелленберг. — Пробачте, що я різкий, але я не маю права брехати вам більше, тому й повторюю: поки що.
Аберація уявлень, пам'ять про колишню велич, невміння відчувати простір і час, відсутність чуттєвого начала зіграли свою страшну, але водночас закономірну гру і з Гіммлером, і з Шелленбергом.
Вони намічали плани, гарячково металися по дорогах рейху, забитих колонами біженців; охорона зштовхувала людей в канави, а то й просто стріляла в них; точилися нескінченні телефонні розмови з Стокгольмом, Любеком, Берном; ніхто з них не хотів, а скоріше, не міг зрозуміти, що зараз усе вирішувало вперте, гуркотливе, щохвилинне просування російських танків і артилерії, які виходили на вихідні позиції, щоб атакувати центр Берліна…