…Ісаєв часто згадував той вечір у домі батька; він не одразу збагнув, чому в пам'ять так укарбувався Воровський, його надто спокійна манера говорити про те, що наболіло, про те, що викликало тоді такі запеклі суперечки (батько сумно всміхався, коли вони у ту ніч мили чашки на кухні, а потім замітали у великій кімнаті: «По-моєму, я, як завжди, зробив прямо протилежне тому, чого хотів — усі ще більше посварилися, замість того, щоб хоч якось замиритися… Я вірю, в Росії ось-ось відбудуться події, влада віджила своє, ми повернемося додому, але ми роз'єднані, як це прикро, боже мій…»). Ісаєв зрозумів, чому він так запам'ятав той вечір, набагато пізніше, коли почав роботу в гітлерівській Німеччині… Відсутність громадського життя, відчуття важкого, болотяного запаху панувало в рейху; або істерика фюрера і ревище юрби, або рання тиша на вулицях і розфасованість людей по квартирах: ні особистостей, ні честі, ні гідності… Прекрасний дух гарячої суперечки, свідком якої він був у Цюріху восени п'ятнадцятого, став якимось кругом порятунку в перші роки його роботи в рейху; він пам'ятав обличчя сперечальників, їхні слова; його — що далі, то більше — вражала впевненість російських соціал-демократів у своєму праві на вчинок і думку, бажані народові, вони ладні були взяти на себе відповідальність в ім'я того, щоб вивести суспільство з нівельованої общинної однаковості до усвідомленого союзу особистостей з високим почуттям власної гідності, тобто честі; людей, що мають право на вчинок і на думку…
«Який же я щасливий, — подумав він, — які чудові люди дарували мене своєю увагою: Дзержинський, Кедров, Артузов, Трифонов, Антонов-Овсієнко, Менжинський, Блюхер, Постишев, Дибенко, Воровський, Орджонікідзе, Свердлов, Крестинський, Карахан, Литвинов, — господи, кому ще випадало таке щастя в житті?! Це як порятунок, як відпочинок у дорозі, як сон під час хвороби, що я згадав їх і вони виявились поряд… Ну чому я так чітко всіх їх побачив саме тепер, коли це так мені потрібно, коли це порятунок?.. Я знову все це пригадав тому, що Ойген сказав про нігілізм, — зрозумів Штірліц. — Як дивно: завдане зло породжує в тобі добро, невже і це теж закономірно?»
Він знову відчув у собі годинник, а значить, чекання. Він не міг більше чекати, це страшне почуття розривало його мозок, сплющувало тіло, сковувало рухи, породжувало тугу…
«Наші встигнуть, — сказав він собі, — неодмінно встигнуть, тільки не думай про це без упину, переключись на щось інше… А на що мені переключатися? Альтернатива безвихідна: якщо наші не ввійдуть сюди — мене вб'ють. І все. Прикро, — подумав він, — бо я належав до тих небагатьох, що жили всі ці роки в Німеччині, але поза тією Німеччиною… Тому я точніше за інших розумію її, а її треба зрозуміти, щоб розповісти правду про те, якою вона була, — це необхідно для майбутніх поколінь німців… Дивне відчуття охоплювало мене всі ці роки: бути в країні, а відчувати себе поза цією дійсністю і розуміти, що така дійсність не може бути довговічною… Хтось правильно казав, що Леонардо да Вінчі у своїй роботі стикався з наступним століттям, бо його ніщо не зв'язувало з мікеланджеловським ідеалом форми: він шукав смисл прекрасного в анатомії, а не в зовнішній пластиці… Він був першим імпресіоністом, тому що відмовився від тілесних меж форми, щоб зрозуміти суть простору… Леонардо шукав не тіло, а життя… Правильно, Максиме, — похвалив він себе, — хитруй далі, думай про те, про що тобі цікаво думати, ти ж усі ці роки був позбавлений права слова, ти був змушений не просто мовчати — це ще півбіди, тобі тут доводилося говорити, і ти повинен був говорити те, у що ти не вірив, ти був змушений повторювати такі слова, які ненавидів, часом тобі хотілося кричати від люті, але ти вмів стримувати себе, тому що кожен вчинок має бути доцільним, інакше це примха, ніякої користі для справи, невитриманість, невміння ждати, віруючи… Ну от, ти знову прийшов до цього триклятого слова «ждати»… А що я можу зробити, коли воно зараз клекоче в мені? Я ж людина, поняття «межа» властиве мені, як і всім людям, хіба я кращий за інших»?