— Віллі! — гукнув він. — Одведіть мене в туалет!
Прийшов Віллі, зняв наручники, вивів з кімнати. Коли проходили по коридору — довгому, плутаному, як у всіх старих берлінських квартирах, мимо дверей, оббитих червоною шкірою, Штірліц почув голоси людей, які швидко, перебиваючи один одного, диктували друкаркам, і в цій плутанині він зразу почув знайомий голос штурмбанфюрера Гешке з особистої референтури Мюллера:
— Через те, що до колишнього французького міністра Рейно тепер виявляють пошану, як до жертви так званого нацизму, — рубав Гешке, вкладаючи в інтонацію своє ставлення до тексту, — слід зважити на те, що його секретарку, дуже близьку йому Мадлен Кузо, завербував другий відділ абверу і вона давала не тільки надзвичайно цінну інформацію про зв'язки деяких членів сім'ї заарештованого міністра, але й виконувала оперативні доручення; отже, ми маємо можливість у майбутньому підійти до неї, примусивши…
— Тихше! — крикнув Віллі. — Я веду заарештованого! Припинити роботу!
— Думаєте, зможу втекти? — запитав Штірліц. — Боїтеся, що відкрию французам ваші таємниці?
— Втекти не зможеш… А от якщо тебе відпустить групенфюрер…
— Думаєш — відпустить?
— Як тільки прийде відповідь з твого Центру — відпустить.
— Навіщо ж тоді тримати мене в наручниках?
— Але ж відповідь ще не прийшла… А прийде — тобі не з руки тікати, росіяни розстрілюють тих, хто став на нас працювати. Будеш, як бездомний песик, до ноги нового хазяїна лащитись…
Штірліц увійшов у туалет, притулився спиною до дверей, швидко розірвав те місце в підкладці, де завжди зберігав шматочок леза золінгенської бритви, стиснув його великим і вказівним пальцями, відчувши дзвінку піддатливість металу, і спитав себе: «Ну, що, Максиме, пора? Кажуть, кров зійде через п'ять хвилин, у голові шумітиме, і почнеться тиха, блаженна слабкість, а потім не стане ні Мюллера, ні Ойгена, ні Віллі, ні всіх цих мерзотників, які в тихих кімнатах, незважаючи на те, що їм прийшов кінець, затівають гидке паскудство, заздалегідь готують кадри зрадників… Чи просто слабких людей, котрі в якусь хвилину не змогли виявити твердості духу… А чого ж ти малодушничаєш? Піти, випустивши собі кров, страшно, звичайно, але це легше, ніж триматися до кінця… Тобі ж наказано вижити, а ти намірявся вбити себе… Чи маєш ти право розпоряджатися собою? Я не маю права, і мені дуже страшно це робити, бо я ж і не жив зовсім, я тільки виконував роботу, ішов крізь час і простір, не належав собі, а мені так хотілося пожити ті роки, що відпущено, я так мріяв побути разом із Сашенькою і Саньком… Але я знаю, що роботу Мюллера не можна витримати: вони зламають мене або я збожеволію; як це в Пушкіна: «не дай мне бог сойти с ума, нет, лучше посох и сума…» Що тоді? Животіти зламаним психопатом з відсутнім поглядом? Без пам'яті і мрії, просто випорожнятися, як тварина, з якою лікарі експериментували в тій лабораторії, де вивчають таємницю мозку? А ще страшніше зрадити… Кажуть, він зрадив Батьківщину… Мабуть, не можна відділяти себе від Батьківщини, зрадити Батьківщину — це насамперед зрадити самого себе…»
— Штірліц! — сказав Віллі. — Чого ти нічого не робиш?
— Збираюся з думками, — відповів Штірліц і швидко засунув бритву в кишеню. — Ти підглядаєш?
— Я чую.
— Я не можу зразу, — посміхнувся Штірліц. — Ви ж не даєте мені ні сидіти, ні ходити, а коли людина лежить, у неї погано працюють нирки.
Віллі розчахнув двері:
— Ну що ж, стій, а я за тобою наглядатиму.
— Але ж секретарки можуть вийти.
— Ну то й що? Вони — наші, їм не звикати…
— А може, мені треба справити велику нужду?
Віллі раптом примружився, очі його стали як щілинки:
— Ти чого такий блідий? Відкрий рот!
— У мене немає отрути, — відповів Штірліц. — І потім ціаністий калій убиває за одну мить…
— Відкрий рот! — повторив Віллі й швидким, якимсь рисячим рухом ударив Штірліца по підборіддю так, що рот відкрився сам собою. — Висунь язик!
Штірліц слухняно висунув язик, запитавши:
— Жовтий? Дуже білий?
— Рожевий, як у дитини… Навіщо ти попросився? Тобі ж не треба… Ходімо назад.
— Як скажеш. Все одно через годину попрошусь знову.
— Не поведу. Тебе можна водити тільки тричі на добу. Терпи.
…Коли Віллі вів його назад до кімнати, Штірліц устиг почути кілька слів. У голову страшно вдарило прізвище маршала Говорова. Він не зрозумів усього, що говорилося про батька воєначальника, бо Віллі знову гаркнув: