Вейдлінг, нервово покашлюючи, не дивлячись на Бормана й Геббельса, ніби вчепившись поглядом в обличчя Аксмана, сказав:
— Фюрер, битва за Берлін закінчилась. Доля столиці вирішена. Я беру на себе персональну відповідальність вивести вас з кільця живим, щоб ви могли продовжувати керівництво нацією в її боротьбі проти ворога з Альпійського редуту! Надії на прорив армії Венка марні, фюрер.
У бляклих, байдужих очах Гітлера не було нічого, крім апатії.
— Битва за Берлін увійде в історію цивілізації як поворотний момент боротьби, як диво, як врятування з неба, — тихо сказав він. — Це все, генерале, дякую вам.
…Вночі Борман запросив до себе нового лікаря Гітлера, пригостив айнціаном. Поклавши йому руку на коліно, спитав:
— Скажіть мені, старина, ви вірите, що ми виграємо битву за Берлін? Не бійтесь говорити правду, я її жду.
— Рейхслейтер, — відповів лікар, — коли тебе багато років привчають говорити те, що вважається правдою, хай це буде навіть справжнісінька брехня, в один день себе не переробиш…
— По-моєму, ви належали до тієї елітарної групи нашої співдружності, де завжди говорили правду одне одному…
Лікар похитав головою:
— Ви ж дуже добре знаєте, що ми говорили одне одному тільки ту правду, яка подобалася фюреру… А правда — це така штука, яка угодна лише одній субстанції: правді… Мя завжди були брехунами, рейхслейтер… Ні, я не вірю, що Берлін вистоїть…
— І я не вірю, — стомлено погодився Борман. — І мене зараз найбільше непокоїть доля нещасних берлінців… Але допомогти їм по-справжньому зможе тільки одна людина, і звуть цю людину вашим ім'ям.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі ось що, — закривши очі долонею, стомлено провадив далі Борман. — Тільки ви знаєте, який укол треба зробити фюреру, щоб його воля, розум могли підкорятися іншій волі, зокрема моїй…
— Я давав клятву Гіппократа, рейхслейтер…
Борман перестав терти повіки, зітхнув:
— Та годі вам, справді… Тепер вас ніхто не примушує брехати… А ви все одно брешете… На кого потім звалите? Не на Гітлера ж… І не на мене… Ні він, ні я — у цей конкретний момент — вас до брехні не примушували. Треба зробити так, щоб фюрер легко піддавався виливу, лікарю… Зробивши так, ви виконаєте свій обов'язок перед нещасними німцями…
Розмова була важка, ватяна, але зрештою лікар пообіцяв посилити заспокійливий елемент в ін'єкціях. Більшого Борман не добивався, досить і цього.
У бункері йому тепер було погано: стіни давили, тиша приголомшувала, і він майже відчував свою приреченість.
Він зайшов до помічника Цандера, сказав, що, мабуть, через кілька днів треба буде готувати бригаду прориву для відходу на південь, в Альпи (і йому не відкривав правди, прирікаючи на загибель, тільки Мюллер знав усе). Потім зайшов у зал, де за довгим столом сиділи Бургдорф і Кребс. Перед кожним стояв прибор, дві відкорковані пляшки вермуту, Кребс пив мало — хворів на виразку шлунка, зате Бургдорф дудлив безперестану — видно, хотів захмеліти, але не міг.
Борман сів біля них. Служник эразу ж приніс йому прибор, пляшку айнціану — тут усі знали смаки рейхслейтера. Мовчки випивши, він побажав генералам приємного апетиту.
Бургдорф пирхнув:
— Дуже люб'язно з вашого боку…
— Ви чимось збентежені? — спитав Борман чемно.
— О, я збентежений багато чим, пане Борман! Я збентежений усім — так буде точніше! Я особливо збентежений з того часу, як, сівши в моє штабне крісло, я робив усе, щоб зблизити армію й партію! Друзі стали називати мене зрадником офіцерського стану, але я вірив — щиро вірив, — що мої вусилля відповідають вищим інтересам німців! А тепер я бачу, що мої намагання були не просто марні — вони були безглузді й наївні!
Кребс поклав долоню на руку Бургдорфа, але той сердито скинув її.
— Облиште мене, Ганс! — вигукнув він. — Людина мусить хоч раз у житті сказати те, що в неї наболіло! Через добу вже буде пізно! А в мене наболіло, ох, як наболіло! Наші молоді офіцери йшли на війну, сповнені віри в торжество справи! І що ж? Сотні тисяч загинули. А за що? За батьківщину? Майбутнє? За велич Німеччини?! Ні, дурниці! Вони загинули для того, щоб ви, пане Борман, жили в розкоші й панстві! В такій розкоші, яка не снилась навіть кайзерам! У такому панстві, якому могли б позаздрити феодали, — повна безконтрольність, нехтування інтересами нації, задушливе самозбагачення! Мільйони впали на полях битв в ім'я того, щоб ви, фюрери партії, набили свої кишені золотом, спекулюючи розмовами про духовне здоров'я нації! Ви набудували собі замків, набили їх краденими картинами й скульптурами, паразитуючи на горі німців! Ви зруйнували культуру Німеччини, ви розклали німецький народ, через вас він проіржавів зсередини! Для вас існувала тільки одна мораль: жити краще від усіх, владарювати над усіма, душити всіх і залякувати! І цю вашу провину перед нацією не можна спокутувати нічим, рейхслейтер! Нічим і ніколи!